Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

Розділ 10

Два дні шляху до Міста гномів використали з користю — навчаючи троля. Шляхом проб і помилок визначивши, що найкраще, у плані влучності та дальності, йому вдається кидати каміння розміром з кулак. Людський… Саме такі снаряди, полетівши метрів на сто, приблизно у шести випадках із десяти, потрапляли в ціль. Хазяїну нова гра надзвичайно сподобалася, і він не пропускав жодного відповідного каменю. Та ми й самі із задоволенням вишукували для нього «снаряди». Тож уже до кінця дня змогли збільшити влучність троля майже вдвічі. Що він і довів блискуче, вбивши каменем молоду олениху, поціливши їй у голову метрів із сімдесяти…

— Добре… Весело… — повідомив він, коли ми смажили для себе на вогні кілька шматків філейної частини. Троль же такими проблемами кулінарії не страждав, уминав м'ясо, що залишилося, разом зі шкірою і кістками. — Хазяїн задоволений… Їжа є… — подумав і додав: — Добре…

До речі, я помітив, що раніше він був набагато балакучішим, та й спілкувався більш розгорнуто, ніж зараз. Цікаво, це йому просто ліньки багато базікати, чи тролі з віком тупіють? А що — як то кажуть, сила є — розуму не треба… Подорослішав, заматерів, дитячої допитливості поменшало. Та й з ким йому розмовляти? Ось і втрачає навик потроху.

— Добре, — втретє промовив троль, поплескав по роздутому животі і завалився на бік, повідомивши: — Сплю…

— Спи, спи, годувальник ти наш… — пробурмотів Тінь, усе ще ставлячись до троля з деяким побоюванням. — Вмієш ти, Владе, друзів вибирати. — Подумав, зрозумів, що брякнув і посміхнувся.

— Нормальний пацан, чого ти? — знизав плечима Тім Подорожник, перевертаючи м'ясо, що вже підрум'янилося. — Там, куди ми топаємо, його сила не завадить. Для троля іграшки, а нам… — кивнув на смажені шматки оленини, — користь. Та й захист… Жодний звір до стоянки не сунеться… Можна спати спокійно, навіть варту не виставляючи.

— Це так… — погодився рейнджер, знімаючи з вогню свою вечерю. — Головне, щоб у потрібний момент він не заявив, що йому з нами нудно і не звалив…

— Не хвилюйся… — посміхнувся я. — У мене з ним міцний зв'язок. Він нам із Титичем життям завдячує. І пам'ятає це…

— В сенсі? — Зацікавився Тінь.

Довелося розповісти історію нашого знайомства з тролем. Під розмову повечеряли, посміялися з трагікомічної історії і завалилися на спочинок. У компанії з тролем справді ніяка звірина чи вороги не страшні. Можна спати спокійно. Як у Бога за пазухою.

 

На другий день, ближче до вечора, спочатку почули багатоголосий ковальський передзвін, наче десятки молотків вибивали зрозумілу тільки їм мелодію. І лише піднявшись на найближчий пагорб, з якого відкривався вид на гору гномів, зрозуміли причину: ворота в Місто були не тільки широко відчинені, а й обставлені риштуванням, яким снувала безліч гномів. Вони то й вибивали цю чечітку... Мабуть, каміння, що кидав троль, пошкодили стулки, і хазяйновиті гноми вирівнювали їх.

Помітивши нас, від воріт відокремилася невелика група арбалетників і направили в нашу сторону зброю.

— Стій! Хто такі? Чого треба?

Я вже хотів було пуститись у пояснення, але саме в цей момент помітив серед гномів знайому особистість.

— Гей! Захірд! Кам'яна Сокира! Чолом тобі! Як життя молоде?!

Сивобородий гном, що керував роботою ковалів, повернувся на голос, хвилину-дві вдивлявся з-під долоні і тільки потім підняв руку.

— Здоров будь, Білий вождь... Радий бачити тебе цілим і неушкодженим... Тільки скажи своєму великому супутникові, щоб камінням більше не кидався. А то ми після його витівок, третій день цілою артіллю запарилися вм'ятини вирівнювати.

— Не буде… — запевнив я гнома. — Підійдеш до нас чи пропустиш? — кивнув головою на арбалетників.

Кам'яна Сокира махнув рукою і крикнув охороні:

— Спокійно, хлопці. Це свої… Бомбур! Бігом у крамницю і без барила елю не повертайся! Скажеш Хорсту, я наказав, — і знову до мене: — Стійте там. Сам підійду... До вас запитань немає, але що спаде на думку тролю, він і сам не знає. То навіщо нам зайві неприємності?

— Згоден...

Захірд неквапливо, перевальцем, немов справжній моряк, підійшов, витер руки об фартух і простяг мені для рукостискання.

— Здорова, Владе... Як я вже сказав, радий тебе бачити. Чутки ходили, що ваш імператор засадив тебе у в'язницю?

— Не варто вірити всьому, що кажуть, Захірде. Як бачиш, я тут, а не в ув'язненні.

— З цим не посперечаєшся, — погодився гном. — А до нас навіщо завітав?

— Просто проходили повз. Дай, гадаю, загляну до недавніх соратників. Довідаюсь, чим усе закінчилося?

— Хвала Творцю, більше втрат не було… — трохи спохмурнівши від неприємних спогадів, відповів Захірд. — Хвиля праху крізь стіни не пройшла. А після того, як частина воїнів змогла піти через створений тобою портал, у печері місця вистачило всім… Тож крім тих, хто загинув одразу, більше втрат не було. А що до тварюк, то господар замку, хоч би ким він був, сам усіх поклав. Котрий день ні слуху, ні духу. Охорону ми біля розлому тримаємо, про всяк випадок. Але, поки що, тиша… О, згадаємо загиблих! — гном прийняв від посильного пузату бочівку. — Нехай їм усім там, де б вони не опинилися, буде краще, ніж тут. Або, хоч би, не гірше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍