Мелорі Бронд - (не) згоріти вщент, Мелорі Бронд

Глава 9

Меланія

Ми, взявшись за руки, прогулювалися вздовж озера, милуючись останніми подихами осені. Десь далеко в небі, журавлі жалісно курликали прощаючись до наступної весни. Де-не-де було чути поодинокі крики куріпок з густих комишів. А розлогі верби, похилившись, ніжно пестили синю блакить озера.

Осінній легкий вітерець розчісував і заколисував до зимового сну величний столітній дуб. Відчуття спокою і затишку наповнював і додавав мені сил після виснаженого тижня. Наші переплетені руки будоражили мою і без того хитку уяву.

Телефонний дзвінок перервав нашу ідилію.

— Вибач, Алексе, мені потрібно відповісти, - вивільнивши руку я відійшла і підняла трубку.

— Так, Віталіно, я тебе слухаю.

— Мел, я телефоную як і обіцяла, ми вже на місці. Тут так класно, все просто відпад, є величезний басейн з підігрівом, - пищала вона від задоволення.

Вода це стихія Віталіни, в дитинстві мама з криками її витягувала з води.

— Ну все я побігла, Мел, Ритка мене кличе. До завтра!

—До зустрічі, сестричко!

—Я поклала телефон до кишені і підійшла до Алекса. Він відкрив свої обійми і щільно притиснув до себе.

—Мел, бачила б ти себе, як твої очі світяться теплотою коли ти розмовляла з сестрою, - заправляючи ніжно мені за вушко вибивший локон.

—Віталіна, єдина хто залишився після смерті матері і вітчима. Я люблю її і намагаюся піклуватися про неї так, щоб вона не відчувала себе самотньою в цьому світі.

—Жаль, що в мене немає брата або сестри, можливо тоді я не відчував би себе настільки самотнім, - з сумом промовив Алекс.

Ми, взявшись за руки, пішли в сторону високого дуба.

Коли була живою мама я ніколи про це не замислювався,- зітхнув Алекс.

—Мел, а твій батько, він живий?

—Нажаль, я не знаю, пам'ятаю тільки, як тато поїхав до Польщі, коли мені було майже п'ять років. Пізніше вони розлучилися і я його більше не бачила. Мама про нього ніколи не говорила, для неї це було занадто болюча тема. Вона навіть фотографії його всі спалила.

—Мел, а ти не намагалася його знайти, після смерті матері?

—Ні, тому що, я йому не потрібна. За стільки років, він жодного разу не навідав мене. Якби я його цікавила, по справжньому була дорогою тато б знайшов час на мене хочаб раз в рік. Але, мабуть, ми з мамою не входили в його плани і він легко відмовився від нас.

—Мені тата замінив вітчим, він завжди мене балував і любив. До нас з сестрою ставився одинаково. Часто катав на своєму байку. Неодноразово мама з ним сварилася за це. Я його любила як рідного батька.

Ми піднявшись на пагорб до високого дуба, зупинилися. Його велич і могутність зачаровувала своєю красою. Було відчуття, наче він своєю могутністю оберігає і захищає спокій невеличкого озера і всіх хто в ньому живе.

Я провела рукою по стовбуру дерева. Його кора була товстою з глибокими шрамами які з часом затягнулися, але не зникли. Мабуть їх залишили люди або звірі, - подумала я.

Вони, як своєрідне нагадування про те, що нічого безслідно не проходить в цьому житі. Кожен наш вчинок, так чи інакше, залишає глибокі шрами.

Ми, люди, чимось подібні до столітнього дуба. Тільки наші душевні шрами ніхто не бачить, окрім нас самих, ми їх тримаємо глибоко в душі. І самотужки як і дуб, намагаємося лікувати і затягувати їх.

З роздумів мене вивели палкі обійми Алекса. Він міцно притиснув мою спину до своїх грудей. Нахилившись до мого вуха він ніжно почав його покусувати плавно спускаючись до шиї гарячим поцілунком.

Моє тіло миттю відгукнулося на його дотики. Приємна теплота наповнила всю мене. Я підняла голову ще більше відкривши шию для поцілунків, прикривши від насолоди очі. Його руки пестили і зминали моє тіло.

Я повертаючись до нього обличчям, впилася в пухкі такі солодкі губи. Алекс з риком почав пожерати і вилизував мій рот. Наші язики сплелися в еротичному танці. Мої руки зминали і пестили його волосся, я ненаситно впивалася знов і знов в його рот.

Притиснувши мою спину до дерева, Алекс підняв мої руки над головою. Пристрасно цілуючи мою оголену шию і декольте. Шаршава кора дуба шкрябала ніжну шкіру але водночас і збуджувала в мені несамовиту хіть.

Шалена пристрасть яка вирувала між нами, спалювала і вибухала в середині мене. Розум кричав: - "Мел зупинися це все не правильно, несамовита тяга до Алекса спалить вщент вас обох, рано чи пізно". А серце рвалося до нього, прагнуло відчути сповна всю насолоду, яку він дарував одним тільки спраглим поцілунком.

Підсвідомо я розуміла, що вже не зможу без нього. Ми, як нічні метелики, летіли на світло в надії не обпалити крила.

Я немогла насититися його солодкими, жаданими поцілунками. Мені було мало, тіло прагнуло відчути його всього. Алексові гарячі дотики рук обпікали шкіру, а губи палали вогнем. Низ живота млів і розтікався соками.

Насилу знайшла в собі сили, щоб припинити наше спрагле божевілля. Здавалося ще трошки і ніхто з нас вже не зможе зупинитися.

— Алексе... - задихаючись з хрипотою в голосі почала я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍