Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Кіра витирає піт з чола, стоячи зігнувшись, уперши долоні в коліна, і намагається віддихатися. Ну і де справедливість? Змусив замість спаринг-тренування бігати крос навколо стадіону, що розташований неподалік спорткомплексу, мовляв, свіже повітря, все таке. А сам у центрі поля персонально тренує Ігоря. Це ж під якою щасливою зіркою потрібно народитися, щоб отримати подібного роду привілеї? На її пам'яті тренер ніколи не займався із учнями особисто. Ні, він, звичайно, іноді ставав у спаринг зі старшими хлопцями, якщо їм не вистачало пари. Але щоб так... Вже друге тренування та вся увага йому одному.

Кіра вкотре кидає погляд на хлопця. Жодного повороту голови, жодного, навіть косого погляду на її бік. Нуль уваги до її персони. Повна зосередженість на тренуванні.

Дурна. Йому нема до неї діла. Для нього взагалі начебто нічого не існує. Даремно вона боялася. Даремно ізводила себе моральною підготовкою до зустрічі з ним.

Даремно тремтіла майже все тренування чи то бажаючи зловити на собі його байдужий погляд і переконатися в його байдужості, чи то мріючи ніколи в житті не зустрічатися з ним очима.

Все минуло. Їхнє протистояння в минулому. Настав час забути старі образи і йти далі. Напевно, її надмірно вразливе серце ще нескоро зможе рівно битися у його безпосередній близькості. Але боятися його, їй точно більше не варто. Він змінився, подорослішав і, мабуть, переріс свою нездорову потребу в приниженні слабких і беззахисних.

А якщо все ж таки ні... Тепер вона не дозволить себе принижувати.

- Я зараз легені виплюну. - Раптом повиснувши у Кіри на плечах, хрипить Ігнат. Дівчина різко скидає його настирливі руки, і хлопець згинається, намагаючись вирівняти свистяче дихання.

– Ну що ж ти, марафонець… – розчаровано кричить Ваня, завершуючи останнє коло. У нього ж, здається, ще повно сил, навіть дихання не збилося: пригальмувавши біля Кіри з братом, він продовжує біг на місці.

- Цікаво, що то у нас за принц? - махнувши головою у бік Ігоря, із заздрістю в голосі запитує Ваня. - Чийсь багатенький синок?

– Ні. Ні. - задумливо протягує Кіра, простеживши за Івановим поглядом. - Він із простих. Із села. Хоча... Його батько таки, здається, був спортсменом...

- Ти його знаєш? – здивовано підкидається Ігнат.

- Так... Знала колись. - все ще не відриваючи погляд від Ігоря, жмурячись, відповідає дівчина.

- Він здібний малий. - З нотками захоплення і легкої заздрощі вимовляє Ігнат, знявши футболку і витираючи піт, що біжить по тілу.

- Так, здібний. - Після невеликої паузи знехотя погоджується Кіра, дивлячись на точні удари, своєчасні блоки, різкі випади. Справді, здібний. Цілеспрямований. Наполегливий. Впертий.

- Сто відсотків піде на турнір... Мабуть, для цього Андрійович із ним і возиться. Знайшов свого героя. - Сплюнувши каже Ігнат і сідає на землю.

Кіра не відводить очей від тренувального бою, що відбувається у центрі поля. Удари сповільнені, впівсили. Але видовище зачаровує, привертає увагу. Два сильні бійці. Чітко поставлені махи руками. Тренер б'є прямий лівий удар, Ігор ухиляється, провалюючи удар суперника в порожнечу. Тренер б'є бекфіст, Ігор присідає. Тренер б'є передньою стороною ноги лоу-кік, Ігор не встигає поставити блок, і нога тренера влучає у праве стегно хлопця.

Тренер сміється, щось говорить і зрештою відривається поглядом від свого підопічного. Бігло оглядає учнів, що зібралися в купки, ніби схаменувшись, дивиться на наручний годинник і голосно, щоб було чути на весь стадіон, кричить:

- Так, все… Усі вільні. Тренування закінчено.

Кіра втомлено плететься до спорткомплексу у супроводі двох своїх рудих друзів. Прощається з ними біля роздягальні і, швидко прийнявши душ, одягається. Вже біля виходу згадує, що забула віддати тренеру гроші за оплату зали за вересень.

Розвернувшись, йде до тренувального залу та чує глухі удари по груші. Що? Невже тренер вирішив згадати старовину?.. - Думає дівчина зі скептичною посмішкою. Але тільки-но зайшовши до зали, автоматично робить крок назад, наче зіштовшнувшись з невидимою перешкодою. Чисто інстинктивно задкує, поки п'яти не впираються в невисокий поріг.

Стоп. Наказує своїм ногам зупинитися і впивається очима в хлопця, що зосереджено б’є мішок.

Очі дивиляться на одну точку, замах, прямий удар. Бах. Звук змушує здригнутися і віддається болем десь у районі грудей. Колкий страх закручується всередині спіраллю і піднімається до горла нудотною грудкою.

«Стій, Кіро, стій. Досить бігти. Час зупинити це. Ти можеш. Давай. Подивися в обличчя своєму страху. Знищ його. Відпусти. Звільнися. Зараз або ніколи"

Хлопець знову заносить руку. Бах. Вона його не боїться. Кіра робить рішучий крок уперед.

Бах. Страх - доля невдах. Вона відмовляється від божевілля страху на користь впевненості у собі. На користь сили та свободи.

Бах. Він більше не є загрозою. Страху більше нема. Дівчина привалюється плечем до стіни.

 У цій навмисне розслабленій позі Кіра стоїть кілька хвилин, оцінюючи бігаючи очима по обличчю хлопця, прислухаючись до себе, до своїх почуттів. Намагаючись заспокоїти дихання і серце, що не перестає нерівно колотитися.

 Вугільно чорні глибоко посаджені очі на сухому обличчі. Прямий ніс. Тонкі губи, стиснуті в пряму лінію. Сильні щелепи. Хлопець зняв футболку і, залишившись в самих спортивних штанях, стоїть на широко розставлених ногах. Задня нога на носінні, коліна трохи зігнуті, він злегка переміщається навколо груші. Стандартна позиція, всі так стоять, всі так переміщаються, але Кірі раптом чомусь здається, що в нього це виходить якось по-особливому. Зковтнувши, вона продовжує його вивчати.