Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Глава 8

Продовжити знайомство, всупереч взаємному небажанню, нам з Віталієм все ж таки довелося через кілька тижнів. Причому за обставин, сама ймовірність виникнення яких здавалася мені практично неможливою.

- Дивлюся і ти вирішила навести довідки, - з цих слів Артура почалася вечеря в день зустрічі з Віталієм.

- Ти про мене знаєш усе, аж до розміру одягу, а я про тебе майже нічого.

- Справедливо. Ну, то краще мене запитай – у пресі тільки потрібна інформація.

- А ти скажеш правду?

- Відвертість за відвертість.

- Кілька місяців тому згоріла будівля телеканалу, який за добу до цього транслював сюжет про жорстоке вбивство кількох людей.

- Це я, - незворушно перебив Артур, - а вбиті - люди Афгана. Він хотів з моєю допомогою героїн штовхати. Щоб я зв'язки свої у силовиків використав. Я популярно пояснив, куди йти із такими пропозиціями. Вони спалили пару моїх заправок, загинули люди. Я розібрався, щоб іншим не закортіло, а влізли ці журнашлюшки. Штовхнули сюжет, хоч їх просили цього не робити. Як ти знаєш, постраждало лише майно.

- Ясно, - прохрипіла я. Надивившись на наслідки вживання героїну, тих, хто його продає мені шкода не було.

- Моя черга. Що в тебе із Алексом?

Я вдавилася соком, який не вчасно вирішила ковтнути.

- Ні-чого, Артуре! Ми просто стояли та розмовляли, з чого ти вирішив…

- Тим краще для нього, - пильно подивившись мені в очі, хмикнув Артур.

Залишок тієї вечері минув у мовчанні. Практично аналогічно проходили й інші – тепер Артур проводив удома майже кожен вечір, але тиша, яка зрідка порушувалася кількома фразами, не була напруженою чи гнітючою. Хоч і наповнена безліччю незаданих питань з мого боку і, звичайно ж, незрозуміло чим для мене з його, вона була якоюсь… Затишною. А коли одного вечора він не приїхав, мені стало не по собі. З чого це мене стурбувала його відсутність, я вважала за краще розібратися, прочитавши кілька статей про стокгольмський синдром. Не знайшовши загальних симптомів, пояснила собі такий стан цілком природним хвилюванням про людину, яка…

Сформулювати думку завадила охорона у дворі. Провівши тут майже два місяці, я вже встигла напам'ять вивчити графіки обходу території. Їх кількість не змінювалася день у день, і починалися, і закінчувалися вони в однаковий час. А сьогодні було два зайві. І охорони вдвічі більше. Холодок недоброго передчуття змусив зіщулитися.

- Алекс, все ж нормально? - накинувши пуховик на плечі, я вийшла у двір.

- Звичайно, Елізо, - відвівши очі, впевненим тоном промовив хлопець. - Ти роздягнена, повернися, будь ласка, в будинок.

- Добре, - я виконала його прохання-розпорядження.

Яка ж дурна. Наче він скаже мені, якщо щось справді відбувається. А навіть якщо скаже, що я можу вдіяти? Піднялася до себе і, не вмикаючи світло, залізла на широке підвіконня і почала дивитися у вікно. Але за ним був лише сніг, що почав танути. Навіть охорони вже не видно. Порожньо та страшно. По-справжньому страшно. Від того, що він не повернеться... У світлі ліхтарів німим докором тьмяно блиснула обручка на пальці.

І раптом ворота відчинилися, і дві машини влетіли у двір, загальмувавши прямо біля входу. Зістрибнувши з підвіконня, я вибігла з кімнати.

Знизу долинув голос Артура, і моє серце радісно забилося. Полегшення накотило теплою хвилею, знімаючи напругу. А слідом за ним ужалив страх.

Артур та Вадим, начальник його охорони, тягли на собі Віталія. Усі троє в подертому одязі, забризкані кров'ю, запахом якої наповнилася кімната.

- Що сталося? - перестрибуючи через дві сходинки, я підбігла до них. Відповідь постала перед очима раніше, ніж Артур її дав. Бік Віталія був незграбно замотаний бинтом, що вже просочився кров'ю.

- Давай у гостьову його, - ніби не помітивши мене, сказав Вадиму Артур.

Лише миттю звернувши увагу ще на кількох охоронців за їхніми спинами, я поспішила слідом.

- Слава, що там Валік? - уклавши Віталія, що голосно матюкався, на ліжко, запитав Артур одного з охоронців.

- За бугром, Артуре Дмитровичу, - тремтячим голосом відповів охоронець. - Тільки годині о третій, у кращому випадку...

Начебто відсутність цього самого Валіка, ким би він не був, виключно його провина.

- Твою матір! - він провів руками по обличчю, ще сильніше розмазуючи кров, - Елізо, може ти...

Я кивнула. Перед очима все пливло, в голові крутилася одна думка, що я можу зараз нашкодити, а не допомогти. З'явився Алекс із аптечкою. Діставши з неї рукавички, я ніяково натягла їх. Тремтячими руками взяла ножиці.

- Баріне, ти в своєму розумі, дівка так ще одну дірку чого доброго...

- Стули пельку, - Артур перехопив мою руку. Схилився до вуха і прошепотів: - Ти знаєш, що робити. Я певен, що знаєш. Не бійся, Елізо. Просто візьми та зроби це, допоможи йому.

Його голос – спокійний і впевнений, проникав до підсвідомості. Непохитна впевненість затьмарювала паніку, що охопила мене. Артур відпустив мою руку, відійшов убік. Я розрізала бинт і залишки джемпера, оголивши обидві рани. Куля пробила бік навиліт, і він нагадував зараз місиво.

- Йому до лікарні треба!

Я можу очистити рану, можу оглянути, але раптом неправильно визначу... Моторошні діагнози "перитоніт" і "внутрішня кровотеча" набатом звучали у вухах.

- А ще краще до Джокера відразу, або в ментовку, - прохрипів Віталій, - Барін, замотаємо тугіше і нормально буде. Валік залатає.

До приїзду цього Валіка щонайменше дванадцять годин. Він може не вижити. Може померти через те, що я допомогти не спробувала.

"... всі знання, сили та вміння віддавати лікуванню та запобіганню захворюванням, надавати медичну допомогу всім, хто її потребує...

... вірність цій клятві присягаюся пронести через усе своє життя..."

Слова клятви луною звучали у вухах. Я знову побачила актовий зал університету, наповнений викладачами, однокурсниками в білих халатах і себе точно в такому ж. Напутні слова, власний голос, що вимовляє клятву. Леонід Сергійович, що стільки разів повторював, що я - юне обдарування, одне з тих, що врятує безліч життів. Обличчя пацієнтів, яким змогла допомогти, та їхніх рідних. Страх, хвилювання, надія та полегшення від однієї лише фрази, що операція пройшла успішно. Вони не помічали, як тремтів мій голос, та й я сама не помічала. Нічого, окрім результату.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍