Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

стільки, щоб не красти вугілля з платформи? — запитав суддя; але раніше ніж батько чи син встигнули відповісти, він додав: — Чим ви займаєтесь?

— Працюю на ремонті вагонів, — сказав Себастян.

— А ви? — звернувся суддя до Герхардта.

— Я нічний сторож на мебльовій фабриці Міллера.

— Хм, — процідив суддя, почуваючи, що Себастян тримається однаково уперто й задирливо. — Так от, з цього молодого чоловіка можна зняти обвинувачення в крадіжці вугілля, але він, як помітно, надто охоче вдається до кулаків. У Колумбусі і без того бійок більше, ніж досить. Десять доларів.

— З вашого дозволу... — почав Герхардт, але судовий пристав відштовхнув його.

— Я не бажаю більше нічого слухати, — сказав суддя. — Ото ще вперта людина. Хто там далі?

Герхардт пробрався до сина, присоромлений і все ж задоволений, що справа не скінчилася гірше. Гроші він, уже як-небудь дістане, думалося йому. Син співчутливо подивився на батька, коли той підійшов.

— Все гаразд, — спробував заспокоїти його Басс. — Тільки він не дав мені слова сказати.

— Добре, що він не присудив більше, — заклопотано промовив батько. — Тепер подбаємо про гроші.

Потім він пішов додому й розповів стурбованій дружині й дітям про вирок. М-с Герхардт зблідла, але все ж відчула полегшення: адже десять доларів як-небудь можна добути. Дженні слухала, трохи відкривши рота і дивлячись на батька великими очима. Вся ця історія була для неї жорстоким ударом. Бідний Басс! Він завжди був такий веселий і добродушний. Просто жах, що він потрапив до в’язниці.

Герхардт поспішив до чудового особняка Хеммонда, але фабриканта не було в місті. Тоді він подумав про адвоката на ім’я Дженкінс, з яким був трохи знайомий, і пішов до нього в контору, та не застав і його. Було ще кілька знайомих бакалійників і торговців вугіллям, але він заборгував їм. Пастор Вундт, можливо, дав би йому гроші, та Герхардту було б надто боляче признатися в тому, що трапилось, такій достойній людині. Він спробував звернутися до двох-трьох знайомих, але ті, здивовані його раптовим і дивним проханням, ввічливо відмовили. О четвертій годині він повернувся додому, стомлений і змучений.

— Не знаю, що й робити, — сказав він безнадійним тоном. — Просто сам ради собі не дам.

Дженні подумала про Брендера, але хоч становище було дуже важке, вона не наважилась піти просити в нього допомоги: вона надто добре пам’ятала батькову заборону й страшну образу, якої він завдав сенаторові. Її годинник був удруге закладений, а іншого способу дістати гроші вона не знала.

Родинна нарада тривала до половини одинадцятої і все ж придумати нічого не вдалося. М-с Герхардт, дивлячись на підлогу, упертим одноманітним рухом стискувала руки. Її чоловік неуважно проводив долонею по своєму рудуватому з сивиною волоссю.

— Все марно, — сказав він нарешті. — Я нічого не можу придумати.

— Іди спати, Дженні, — дбайливо сказала мати. — І інших поклади. Нема чого вам тут сидіти. Може, я щось придумаю. А ви всі йдіть спати.

Дженні пішла до себе в кімнату, але їй було не до спання. Незабаром після сварки батька з сенатором вона прочитала в газеті, що Брендер поїхав до Вашингтона. Про його повернення не сповіщали. І все ж, можливо, він уже приїхав. Вона замислено зупинилась перед невеликим вузьким дзеркалом, яке стояло на убогому столику. Вероніка, що спала з нею в одній кімнаті, вже лягла. Нарешті рішення Дженні зміцніло. Вона піде до сенатора Брендера. Якщо тільки він у місті, він визволить Басса. Чому б їй не піти — адже він кохає її. Він стільки разів просив її одружитися з ним. Чому б не піти і не попросити в нього допомоги?

Вона ще трохи повагалася, потім, почувши рівне дихання Вероніки, одягнула жакет і капелюшок і безшумно відкрила двері, щоб подивитися, чи немає кого в їдальні.

В домі не було чути ані звуку, тільки на кухні неспокійно похитувався у кріслі Герхардт. Ніде не світилося — горіла тільки маленька лампочка в її кімнаті, та під дверима кухні видно було жовтувату смужку. Дженні прикрутила й погасила свою лампу, потім тихенько прослизнула до надвірних дверей, розчинила їх і вийшла в ніч.

На небі сяяв півмісяць, і повітря було наповнене невиразним диханням новонародженого життя, бо знову наближалася весна. Дженні квапливо йшла темними вулицями — дугові ліхтарі ще не були винайдені — і завмирала від страху; на яке безумство вона наважилась! Як прийме її сенатор? Що він подумає? Вона зупинилась і застигла, охоплена сумнівами; потім згадала Басса, який замкнутий був на ніч у тюремній камері, і знову поспішила.

Готель «Колумбус-Хауз» побудований був так, що жінка легко могла пройти через окремий хід для дам до будь-якого поверху і в будь-яку годину ночі. Не можна сказати, щоб у цьому готелі не існували внутрішні правила, але, як і в багатьох інших готелях у той час, нагляд за виконанням правил не завжди був досить суворий. Хто хотів, міг увійти, через чорний хід потрапити до вестибюля, і тут його помітив би клерк. Крім цього, ніхто особливо не стежив за тим, хто входить чи виходить.

Коли Дженні підійшла до готелю, навкруги було темно, горіло тільки кволе світло в під’їзді. До номера сенатора треба було пройти кілька кроків по коридору другого поверху. Дженні побігла вгору; вона була бліда від хвилювання, але більше ніщо не виказувало бурі, що буяла в її душі. Підійшовши до знайомих дверей, вона зупинилась: вона і боялася, що не застане Брендера й тремтіла від думки, що він може бути тут. У скляному віконечку над дверима видно було світло, і, зібравши всю свою мужність, Дженні постукала. За дверима почувся кашель і рух.

Здивуванню Брендера, коли він відчинив двері, не було меж.

— Та це Дженні! — вигукнув він. — От чудесно! А я думав про вас. Заходьте, заходьте...

Він палко обійняв її.

— Я збирався відвідати вас. Я весь час думав, як би мені полагодити справу. І ось ви прийшли. Але що трапилось?

Він відступив на крок і подивився на засмучене обличчя Дженні. У її красі йому ввижалася свіжість тільки що зрізаних лілей, ще вологих від роси.

Безкінечна ніжність хвилею прилила до його серця.

— У мене до вас прохання, — з зусиллям вимовила вона нарешті. — Мій брат у в’язниці. Нам треба внести за нього десять доларів, і я не знала, куди