Льюїс Керрол - Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол

відповідь на зауваження Лева (вона починала звикати до того, що її називають Потворою).- Я вже відрізала кілька шматків, але вони вперто приростають до кексу.

- Ти не знаєш, як треба заходитися коло задзеркального кексу,- зауважив Одноріг.- Спочатку роздай його, а потім поріжеш.

Це звучало безглуздо, але Аліса підвелася і піднесла кожному блюдо. При цьому кекс сам розділився на три частини.

- А тепер розріж його,- запропонував Лев, коли вона повернулася на своє місце з порожнім блюдом.

- Я протестую, це несправедливо! - вигукнув Одноріг. Аліса в цей час сиділа з ножем у руці, неспроможна зрозуміти, з чого слід починати.- Потвора дала Левові вдвоє більший шматок!

- Проте вона нічогісінько не залишила для себе,- сказав Лев.- Ти любиш кекс з ізюмом, Потворо?

Перш ніж Аліса встигла відповісти, почувся барабанний бій.

Вона не могла зрозуміти, звідки долинав цей гуркіт. Здавалося, він заповнив усе навкруги. Від гуркоту у неї гуло в голові і позакладало вуха. Перелякана, вона скочила на ноги, перестрибнула через струмок і встигла помітити лише, як Лев та Одноріг схопилися на ноги, дуже розлютовані, що перервали їхній бенкет. Потім вона впала на коліна і заткнула вуха, марно прагнучи врятуватися від жахливого гуркоту.

«Якщо це не вижене їх з міста,- подумала вона,- тоді ніщо не вижене».

 

 



РОЗДІЛ VIII.
«ЦЕ МІЙ ВЛАСНИЙ ВИНАХІД»

 

 

Згодом гуркіт поступово завмер, настала мертва тиша. Аліса трохи злякано підвела голову. Ніде не було ні душі. Вона навіть подумала, що їй лише наснилися Лев, Одноріг та дивні англосаксонські Гінці. Проте біля неї лежало велике блюдо, на якому вона намагалася порізати кекс.

- Значить, це був не сон,- подумала вона.- А може… все взагалі відбувається уві сні… Проте я сподіваюся, що все сниться мені, а не Червоному Королю. Я не хочу бути персонажем з чужого сну,- провадила вона жалібно.- Мені дуже кортить піти розбудити його і побачити, що трапиться після цього.

В цю мить її роздуми увірвалися, бо почулися вигуки: «Гей! Гей! Шах!..»

У її бік галопом скакав Вершник у червоних латах, розмахуючи величезним кийком. Порівнявшися з нею, кінь раптово зупинився.

- Я беру тебе в полон,- гукнув Вершник і шкереберть полетів з коня.

Хоч як Аліса злякалася, ще більше цієї миті боялася вона за нього і схвильовано слідкувала, як він знову забирався на коня.

Коли той зручно вмостився в сідлі, він почав знову: «Я беру…» Але тут почувся інший голос: «Гей! Гей! Шах!» Аліса здивовано озирнулася на нового супротивника. Цього разу показався Білий Вершник. Він зупинився поруч з Алісою і так само скотився з коня, як і Червоний Вершник. Потім він знову сів у сідло, і обидва Вершники деякий час мовчки дивилися один на одного. Аліса трохи збентежено позирала то на одного, то на другого.

- Я забрав її в полон, ти знаєш! - промовив нарешті Червоний Вершник.

- Так, але після цього я звільнив її! - відповів Білий Вершник.

- Ну що ж, доведеться битися за неї,- сказав Червоний Вершник, взяв шолом (він висів на сідлі і формою нагадував кінську голову) і зодяг його.

- Ти, звичайно, будеш дотримуватися правил бою? - зауважив Білий Вершник, також зодягаючи шолом.

- Я завжди дотримуюся їх,- відповів Червоний Вершник.

Вони так люто кидалися один на одного, що Аліса, захищаючись від ударів, сховалася за дерево.



 

- Цікаво, які в них правила бою,- говорила вона про себе. Вона стежила за боєм, крадькома визираючи з своєї схованки.- Перше правило, здається, полягає в тому, що коли один Вершник влучає в іншого, він вибиває його з сідла, а якщо він промахнеться, то падає сам. Друге правило, мабуть, полягає в тому, що вони тримають кийки в руках, як Панч та Джуді. З яким гуркотом вони падають! Наче ціла купа камінних щипців падає на решітку. А які спокійні коні!

Ще одне правило бою, якого Аліса не помітила, полягало в тому, що вони завжди падали на голову. Бій закінчився тим, що обидва Вершники впали поруч сторчма. Потім вони підвелися, потиснули руки, і Червоний Вершник скочив на коня і поскакав геть.

- Блискуча перемога, правда? - запитав Білий Вершник, коли підійшов, задиханий, до Аліси.

- Не знаю,- невпевнено відповіла Аліса.- Я не хочу бути полонянкою. Хочу бути Королевою.

- Ти й будеш нею, коли перейдеш ще один струмок,- заспокоїв її Білий Вершник.- Я буду супроводити тебе до кінця цього лісу. Потім я мушу повернутися, розумієш. Там кінчається мій хід.

- Щиро дякую,- промовила Аліса.- Допомогти вам зняти шолом? - Видно було, що самому йому з цим не впоратися.

Нарешті їй вдалося звільнити його від шолома.

- Аж дихати стало легше,- сказав Вершник і пригладив долонями розпатлане волосся, повертаючи ніжне обличчя з великими лагідними очима в бік Аліси. Вона подумала, що ніколи в житті не бачила такого дивного солдата.

Він був зодягнений в олов’яні лати не за зростом, а збоку в нього висіла через плече соснова скринька якоїсь дивної форми. Вона висіла догори дном, і кришка була відкрита, Аліса з цікавістю дивилася на неї.

- Я бачу, тобі подобається моя скринька,- сказав Вершник дружнім тоном.- Це мій власний винахід. Я тримаю в ній одежу та їжу. Розумієш, я ношу її догори дном, щоб у дощ до неї не потрапляла вода.

- Але речі можуть випасти з неї,- лагідно зауважила Аліса.- Ви знаєте, що кришка відкрита?



 

- Я не знав про це,- відповів Вершник, і по його обличчю пройшла тінь досади.- Тоді, мабуть, всі речі випали. А скринька без них ні до чого.- З цими словами він одчепив її і вже збирався шпурнути в кущі. Раптом у нього майнула якась думка, і він обережно закинув скриньку на дерево.- Ти здогадуєшся, чому я так зробив? - звернувся він до Аліси.

Аліса похитала головою.

- Я сподіваюсь, що бджоли влаштуються в ній… Тоді в мене буде мед.

- Але ж у вас на