Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

зовсім відійшовши від сну, але вже насторожено і уважно рахуючи людей.

Десятеро чоловік. Так, це може бути-таки ота погоня за ними, бо здалеку

схоже на емірських воїнів. На списах майорять білі бунчуки з довгої овечої

шерсті. Так, це, мабуть, таки погоня. Здається, вони знову проходять

стороною, але все-таки скільки вже пройдено і чомусь вони так уперто

переслідують їх. Так старанно шукають у степу двох людей, хоч, щоби

віднайти їх, треба особливого щастя, бо людина в степу' — як краплина в

морі. Що вони хочуть? Навіщо їм так вперто другий день переслідувати

двох утікачів, що зникли невідомо куди?

Звідки було знати Айдарові, що розлючений Юнус-хан викликав

начальника варти і сказав: або знайдеш їх, або голови не зносити.

Начальник варти був ще молодий, його щойно призначили після смерті

Хамідового батька, і зараз не виконати наказ ташкентського володаря —

означало щонайменше ув'язнення і каторжну працю, а може, і взагалі

смерть.

Він вислав кілька загонів, по десять чоловік кожен, у всіх можливих

напрямках і наказав не повертатись без звісток про втікачів. Привезти

живими чи мертвими, а найкраще живими, бо тоді Юнус-хан буде втішений, гнів його мине, бо матиме змогу власноруч скарати тяурів.

Другий день пошуків не дав наслідків, і люди стомилися, й коні, але

виходу не було, шукали й далі, бо чулося начальникові варти, що не могли ці

двоє без усякої підтримки втекти далеко, а підтримки в них не могло бути, бо той дурень-стражник, якого бранці піддурили за золоті монети, перед тим, як його повісили на площі просто перед зінданом, розповів усе до найменшої

дрібниці, але Юнус-хан не знав милості до невірних слуг і махнув рукою, відвернувшись від прохань і сліз свого воїна, і за мить той уже висів на

велетенській смоковни-ці, на якій завжди вішали рокованих на смерть і на

якій замість цього воїна мали б висіти, може, й нині, оті два, що втекли.

Айдар штовхнув Данила, і той теж прокинувся і разом із ним вдивлявся

у вершників.

— Охоронці. Це загони стражників, я їх добре знаю. Це за нами.

— Я так і зрозумів. Що будемо робити?

— Боюсь, хлопче, що доведеться нам приймати бій. З десятьма

вершниками при нашій зброї це майже безглуздо, та іншого виходу я не

бачу, коли вони втраплять на нас. Поки що будемо лежати й вичікувати, може-бо, пронесе, а коли ні... Тоді буде як буде. Моя зброя ось. — Він

показав на шаблю. — Тут я дещо вмію. А оскільки я бачив, як ти

справляєшся з ножем, то про що мова — маєш усі три. Щось кинеш, щось

притримай на останню мить. Така моя думка.

— Згоден. Поки що чекаймо!

Спокою вже як і не бувало, сну також. Спека знову ставала дедалі

немилосерднішою, але зараз думати про намет нікому з них не спадало на думку, бо чулося в повітрі, що має бути щось не так. І незабаром.

За якийсь час Айдар, що лежав, припавши вухом до землі, вчув стукіт кінських

копит і підхопився, визираючи. Згодом помітно стало двох вершників, що

повернули коней майже в тому напрямку, де приховались утікачі.

— Ану, чекай-но, малий! Здається, це і йде до нас наш єдиний

шанс!

Данило напружено вдивлявся у вершників, аж доки їх не стало видно досить

добре. Таки двоє з того загону, вартові-стражники.

— Слухай, хлопче. .

Ох, як дратувало Айдара оте «малий» і «хлопче»! Але він терпів, розуміючи, що

не час зараз сваритися з оросутом через дрібниці, і тому ковтнув образливі для себе

слова, уважно стежачи за вершниками, що наближалися, і вслухаючись у слова

Данила.

— Отож так. Напасти на них мусимо ми перші. Бо інакше нема

ради. Теж не впевнений, що виборемо перемогу, але цілком мож

ливо. Очевидно, розіслали їх із того загону, що поїхав за нами на

вздогін, по кілька чоловік у різні боки. Оце і є наша доля. Зараз

залежатиме