С. Швець - Переяславська Рада. 1654

руку» московського царя можна трактувати й таким чином. Але Богдан Хмельницький і фактично, і згідно з умовами договору після його укладення виконував у повному обсязі всі функції голови держави, хоча в разі персональної унії цар має володіти й керувати обома державами, що не є можливим за збереження гетьманом всієї повноти державної влади в Україні. До того ж персональні унії відбуваються за умови, коли в країні з якоїсь причини на час її здійснення немає правителя. Тобто в одній із країн місце голови держави має бути вільне. У нашому випадку голови держав є в обох країнах.

Інший варіант унії передбачає з'єднання двох держав в одну шляхом укладення договору, що обумовлює права та умови співпраці для обох сторін. Такою була, наприклад, Люблінська унія 1569 року, що є безумовно класичним взірцем, еталоном реальної унії. Звичайно, коли вважати українсько-російський договір 1654 року чимось подібним до конституції, то можливо допустити і такий варіант. Але в разі реальної унії: по-перше, обов'язкова наявність спільних органів державного управління і владних інститутів, чого ми не спостерігаємо в Україні за часів Богдана Хмельницького; по-друге – спільність зовнішньополітичної діяльності (жодна зі сторін не має права на свою окрему зовнішню політику). Згідно з договором, Україна таку змогу, хоч і з деякими обмеженнями, мала. Таким чином, повна інкорпорація, реальна і персональна унія, є найменш імовірними варіантами українсько-російських відносин 50-х pp. XVII століття, оскільки в наявних договірних документах не було передбачено існування тих інститутів, без яких неможливе укладення міждержавної унії чи повна інкорпорація України. Ці трактування українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття піддавалися досить гострій критиці ще в XIX – на початку XX століття. Тоді ж доволі популярними стали гіпотези про договір 1654 року як про встановлення васальної залежності України від московського царя, про протекторат Московського царства над Україною, а також про неповну інкорпорацію України Росією.

Однак варіанти українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття як унії або як повної інкорпорації передбачали повну відсутність у контрагентів самостійної, незалежної одна від одної зовнішньої політики, а також значного обмеження внутрішньої автономії однієї із сторін (у разі повної інкорпорації), або ж обох контрагентів (за існування унії). Але жодних юридичних чи фактичних обмежень суверенітету України чи Росії під час українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття за більш детального розгляду їх відносин помічено не було. Це змусило дослідників юридичної сторони договору 1654 року розглянути інші варіанти правової класифікації договору.

Саме тому стали популярними трактування договору 1654 року, які не передбачали тісної державної злуки контрагентів. Особливо це стосується розгляду цього договору як форми протекторату чи васалітету. Власне, ці дві форми відрізняються одна від одної лише тим, що васалітет виникає з волі сюзерена, за його ініціативою, тоді як протекторат передбачає обопільну згоду сторін. Як васальні розглядав українсько-російські відносини тих часів історик М. Коркунов.

Васальні відносини передбачають залежність, яка не знищує суверенітету васала, а лише підпорядковує його іншому можновладцю. Залежність ця має винятково зовнішньополітичний характер. Васал у своїх володіннях є єдиним і повноправним господарем (сюзерен ніяк не втручається у цю сферу його діяльності). Але васал має підпорядкувати свої зовнішньополітичні дії інтересам сюзерена. Так, становище України, згідно з договором 1654 року, порівнюється зі становищем Болгарії відповідно до Берлінського трактату 1878 року. Взагалі для підкріплення трактування українсько-російського договору 1654 року як васалітету часто наводилися приклади відносин між Туреччиною та її васалами, особливо це стосується вже згадуваної Болгарії, а також Єгипту. На противагу твердженням про унію та інкорпорацію, васалітет мав одну очевидну перевагу над ними: «Русский царь не соединял в своем лице две раздельные государственные власти, но малороссийский гетман подчинялся ему как высшему властителю».

Правда, мусимо сказати, що і Болгарія, і Єгипет були свого часу захоплені Туреччиною, а потім уже, згідно з волею турецького султана, набули більш незалежного становища, тобто стали його васалами. Україна ж пішла на зближення з Московським царством із власної ініціативи, а українсько-російські відносини мали в той час договірний характер. Таким чином, ми маємо значно більше підстав говорити про протекторат Москви над Україною, ніж про васальну залежність України від Московського царства. Протекторат хоч і мав основні ознаки васальних відносин, але, як уже було сказано, базувався не лише на волі сюзерена, а й на згоді васала підпорядковуватися йому. Під час встановлення протекторату сторони звичайно домовлялися між собою про умови співпраці. Трактування українсько-російського договору 1654 року як протекторату і стало найбільш популярним серед українських істориків початку XX століття, особливо серед істориків на еміграції.

Були також популярними інші, більш складні правові концепції розвитку українсько-російських відносин другої половини XVII століття.

Отже, всі наведені оцінки правового змісту договору мають серйозні вади, які заважають точно визначити цей зміст. Виникла потреба якось урізноманітнити сам спосіб розгляду проблеми.

Одним із прикладів такого урізноманітнення є праця І. Розенфельда «Присоединение Малороссии к России (1654–1793)». На відміну від своїх попередників, автор (як це видно вже з назви твору) розглядає приєднання України до Росії не як одноактну дію, а як доволі тривалий і важкий процес, що тягнувся майже півтораста років. Українсько-російський договір 1654 року є лише початком процесу, точніше передумовою для його початку. Приєднання України до Російської держави все ще вважається, на думку російських правознавців, за кінцеву мету тогочасних українсько-російських стосунків. Хіба що замість сприйняття договору як акту безпосереднього приєднання договір 1654 року та всі інші українсько-російські договори протягом XV–XVII століть виступають як перехідний період від повної незалежності України (після 1648 р.) до її повної інкорпорації Росією (1793). У цьому, власне, і полягала висунута І. Розенфельдом концепція «неповної інкорпорації».

Чому цей автор знову повертається до трактування українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття як до інкорпорації?

Тут у процес вивчення договору 1654 року знову вклинюється питання про Переяславську раду 1654 року. Точніше, про питання присяги. І. Розенфельд теж розглядав васалітет як одну з можливих форм приєднання України до Росії, але він відкинув цей варіант. Найбільшу вагу для нього тут має сам факт присяги підданих Богдана Хмельницького російському цареві. У разі васалітету присягу царю на вірність міг складати лише він сам, так як і кожен із його підданих міг складати присягу на вірність лише самому Богдану Хмельницькому. Коли ж ідеться про присягу підданих Богдана Хмельницького безпосередньо царю, то