Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

він має піти геть! Перша вимога! Мого побратима з Яворівщини застрілили, в нього лишилася дружина і маленька дитина, а наші лідери жмуть цьому вбивці руку! Ганьба!.. Ми зробили переломний момент — всі! Ми дали шанс політикам, щоб вони стали в майбутньому міністрами, президентами! А вони не хочуть виконати одну умову: щоб зек пішов геть?! Друзі, я не буду багатослівним, не хочу розводити тут дурних розмов, якими нас годують два з половиною місяці. Я не вірю в ці тяжкі політичні процеси, які вони говорять! 77 чоловік поклало голову, а вони домовляються! Я вас дуже прошу: підтримайте ту річ — я вам кажу від своєї сотні, де є мій батько, який приїхав сюди — якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь! (— промова Володимира Парасюка, на думку політологів, послугувала рішучим аргументом до усунення Януковича Верховною Радою. Із камер спостереження у Межигір’ї вдалося з’ясувати, що цінності з маєтку почали вивозити за кілька днів до ультиматуму Парасюка. — Прим. Упор.). Ця нація непереможна

Ми з хлопцями приїхали зі Львова із світлою надією, що коли на Майдані збереться мільйон небайдужих людей, то нас почують верхи й угоду про євроінтеграцію підпишуть. Ми вірили, що змусимо режим із людьми рахуватися, бо на Майдані — мільйон українців… Надіялися, що переможемо мирним шляхом. Стояли-стояли-стояли-стояли, чекали на якусь реакцію. Скли­кали віче, сподівалися на лідера, на те, що опозиція захищатиме наші інтереси, проте ні до чого конкретно ніхто з них не домовився. Мені це страшенно не подобалося, бо нічого не зрушило з місця. Який сенс був стояти там? Домовленості з владою прирівнювалися до нуля, тож ми сіли з хлопцями в машину і — поїхали додому.

Ми до останнього моменту не вірили, що проти нас застосують сльозогінний газ, що стрілятимуть в мирних громадян… і мирний протест переросте у повстання. Отож, ми їхали з Майдану, і я прочитав в мобільному Інтернеті новини в соцмережі про повстання на вулиці Грушевського… Ми на той час ще не доїхали до Житомира і повернули назад і в швидкому темпі вирушили на Майдан. Коли ми приїхали до Києва, то побачили, що вже горять автобуси, і на власні очі переконалися: повстання почалося. І ми долучилися до інших, попри будь-який страх…

Коли я в міліціонерів кидав з усіма бруківку, то зловив себе на думці: там ж теж люди стоять! Але страх притуплювався з кожним днем, а усвідомлення того, що не буде мирного кінця, прийшло, коли пішли на Банкову. Бо до того я ще з батьком поїхав до Львова за військовою амуніцією, яку ми везли не без пригод, в дорозі за клопотами не зовсім орієнтувався, що відбувалося в Києві. Тільки після приїзду, вже на Майдані, дізнався про смерть Нігояна і що революція стрімко набирає обертів… Відчуття часу змінилося, все відбувалося так швидко, що ніколи було навіть думати. Ми йшли до Банкової, нас були тисячі, перед нами розривалися шумові гранати, непідготовлені активісти в паніці розбігалися… а я тоді зрозумів, що наша боротьба тільки починається і що це насправді довгий сценарій.

Пригадую, ми з батьком говорили про смерть, про воїнів УПА і про те, що віддати життя за свою країну — це подвиг. Я був морально готовий йти на смерть. Іти до кінця. Думаю, що в кожній справі варто для себе від початку зрозуміти — на що ти йдеш: або ти на 100% віддаєш їй самого себе, або краще не починати. Вперед — і все. Коли Андрій Парубій оголосив зі сцени про створення загонів Самооборони, я пішов у рядові стрільці.

Майдан став тим місцем, де виборювалася Держава — про це я думав, коли побачив тліюче згарище на ньому, ніби потрапив в інший світ. Там тривала справжня війна — в центрі міста, яке продовжувало нібито жити, як і завжди, а в його серці було пекло.

Коли я йшов на барикади, справжній хаос діявся навкруги… пригадую, зустрів хлопців з Гуцульської сотні і спитав, які накази вони виконують, мені відповіли: їх нема. «А де ж ваше керівництво?» — «Нема, не знаю…» Тоді я зрозумів, що доведеться діяти спонтанно, інакше нічого путнього не вийде. Потім Анатолій Гриценко закликав тих, хто має реєстровану зброю — брати зброю і виходити до нас… то був переломний момент.

Якби не вогнепальна зброя, то переломного моменту революції не сталося б. Бо все змінюється, коли ти відчуваєш реальну загрозу своєму життю, а за тобою нема жодних цінностей, лише гроші, ти нарешті розумієш, що матеріальне — це порох: подуй — і він розсиплеться, і нічого не залишиться. У той страшний день, коли всі кинулися на Інститутську, зупинив хлопця, який туди зібрався: «Ти маєш зброю?» — «Ні». — «То не йди туди!» Поки я це пояснював, попри нас купа людей побігли… Бо хотіли перемоги, більше не мали страху жодного. Вони її здобули, але якою ціною… мені досі важко про це говорити, вибачте, не можу...

Ми тоді зрозуміли: каміння не долітають, коктейлі Молотова не лякають, а в них є зброя, яку вони застосовують заіграшки. Тож ті серед нас, хто мав вогнепальну зброю, зорганізувалися і вирішили, що якщо з того боку знову почнуть наступати, то ми дамо їм відсіч. Так і зробили, бо беркутівці хотіли запалити консерваторію. Коли «Беркут» поніс втрати, то відступив (— в ході бою 18 — 20 лютого сотнику Парасюку із самооборонівцями вдалося зайти у приміщення консерваторії й недопустити захоплення приміщення силовиками. — Прим. Упор.).

Ніколи не забуду момент, в який зрозумів, що ця нація непереможна — коли люди, мокрі голодні й знесилені, всі рівні — хтось