SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Глава 8. Стіна, що тріснула.

Тиждень. Або, можливо, днів десять. У цьому сірому, безчасовому світі легко було згубити лік дням, які зливалися в одну нескінченну, монотонну низку кроків попелом. Вони давно залишили позаду руїни мертвого міста, вибравшись із його задушливих обіймів на простори, де вітер гуляв вільніше, а горизонт здавався ще більш далеким і недосяжним. Пейзаж змінився – тепер вони йшли горбистою рівниною, усіяною рідкісними, висохлими скелетами дерев та напівзанесеними попелом залишками якихось дорожніх споруд або невеликих селищ, стертих з лиця землі майже без сліду. Небо залишалося все тим же – незмінно сірим, гнітючим, іноді ронячи дрібну, колючу мряку, від якої одяг ставав неприємно вологим і холодним. 

За цей тиждень між Лірою та Сарном установився своєрідний крихкий, мовчазний порядок. Рутина виживання. Зі світанком – якщо сіре просвітлення неба можна було так назвати – Сарн піднімався й ішов. Ліра слідувала за ним. Він безпомилково знаходив шлях там, де вона бачила лише хаос і порожнечу. Він вказував на небезпечні ділянки – провали під попелом, нестійкі камені, сліди недавньої присутності хижаків – коротким жестом або, зрідка, одним-двома словами: «…Туди… ні…», «…Слухай…». Він знаходив укриття для їхніх коротких привалів і мізерних ночівель – зазвичай такі ж напівзруйновані стіни або неглибокі печери у схилах пагорбів. Він усе так само методично розпалював багаття, якщо вдавалося знайти хоч трохи сухого палива в цьому царстві тліну. 

Рана на плечі Ліри почала затягуватися. Вона все ще боліла, особливо до кінця довгого переходу, але вже не так гостро, дозволяючи рухатися впевненіше. Фізично вона трохи зміцніла, звикаючи до постійного навантаження. Але от морально… морально їй ставало все важче. 

Вона була вдячна Сарнові. Як би дико це не звучало, вона була йому вдячна. За те, що вивів її з тієї кімнати. За воду. За вогонь. За те, що своєю мовчазною, але надійною присутністю оберігав її від прямих небезпек Пустки. Він був ідеальним провідником – сильним, витривалим, що знав цей світ як свої п’ять пальців (якщо в нього взагалі було таке поняття). 

Але його емоційна відстороненість, його непроникність перетворювалися на повільні тортури. Після тих кількох слів біля першого багаття, після того дивного, майже людського сумніву біля плюшевого ведмедика, Ліра очікувала… чогось. Продовження? Але Сарн ніби знову зачинився, повернувся до своєї внутрішньої фортеці мовчання. На її боязкі спроби заговорити про щось, крім безпосередніх потреб шляху – про минуле, про світ до попелу, про саму Вежу Зірок – він або не реагував зовсім, або відповідав таким самим коротким, уривчастим словом, яке не запрошувало до подальшої розмови. 

Він ділився з нею знайденою водою (джерела якої він знаходив із вражаючим чуттям там, де Ліра бачила лише сушу), іноді навіть якоюсь дивною, їстівною колючкою чи блідим підземним грибом, які він викопував із попелу. Але робив це мовчки, просто кладучи знахідку поруч із нею, не дивлячись, ніби виконуючи рутинний обов’язок. Він рятував її від небезпеки, як того разу на зсуві, але його дії були позбавлені найменшого натяку на співчуття чи занепокоєння. Це була чиста, холодна функціональність. 

І Ліра почувалася нескінченно самотньою. Йти поруч із кимось, хто присутній лише фізично, хто дивиться крізь тебе порожніми (хай і невидимими) очима, було часом важче, ніж іти в повній самоті. Вона відчайдушно потребувала контакту, тепла, простої людської розмови, але натрапляла на крижану стіну. Її вдячність починала змішуватися з роздратуванням, а співчуття до його трагедії – зі зростаючим почуттям безвиході. Здавалося, вона йде поруч із привидом, із тінню, яка ніколи не стане по-справжньому живою. Напруга всередині неї зростала з кожним днем, з кожним кроком цим нескінченним попелястим шляхом, і вона відчувала, що ще трохи – і вона прорветься назовні. Остання крапля була вже близько. 

Вони йшли вже, здавалося, цілу вічність під дрібним, надокучливим попелястим дощем, який розпочався кілька годин тому. Це не була вода – скоріше, густа суспензія попелу й якоїсь липкої, холодної вологи, що не освіжала, а лише робила одяг важким і неприємним, пробираючи до кісток вогкістю. Видимість впала, сірий світ стиснувся до кількох кроків навколо, а виття вітру перетворилося на монотонне, тужливе стогнання. 

Ліра почувалася абсолютно розбитою. Холод, утома, постійний біль у плечі, який знову почав загострюватися від вогкості, і ця нескінченна, гнітюча сірість – усе це злилося в один каламутний клубок відчаю. Вона насилу переставляла ноги, намагаючись не відставати від Сарна, який, здавалося, не помічав ні дощу, ні холоду, ні її стану. Він просто йшов уперед своєю рівною, невідворотною ходою. 

Несподівано її нога зісковзнула на мокрому камені, прихованому під тонким шаром свіжого, вологого попелу. Вона втратила рівновагу й важко впала на коліна, дивом не впавши обличчям у багнюку. Гострий біль пронизав не тільки поранене плече, а й забите коліно. Сльози – чи то від болю, чи то від безсилої люті – бризнули з очей, змішуючись із попелястою мрякою на щоках. 

Сарн зупинився. Він обернувся – повільно, як завжди. Стояв під дощем, висока темна постать, з якої стікали сірі струмки, і мовчки дивився на неї, що сиділа на землі. У його позі не було ні співчуття, ні нетерпіння. Він просто… чекав. Констатував факт її падіння. 

Ліра подивилася на нього знизу вгору, і щось усередині неї обірвалося. Вся накопичена втома, біль, самотність, уся марність її спроб достукатися до нього, побачити в ньому хоч проблиск живого – усе це вибухнуло в ній неконтрольованим потоком гірких, злих слів. 

— Ну що?! – вигукнула вона, голос тремтів від сліз і люті. — Задоволений?! Дивишся?! Подобається?! Просто стоїш і дивишся, так?! Як завжди! 

Вона вдарила кулаком по мокрому попелу поруч із собою, не відчуваючи болю. 

— Ти взагалі живий, Сарне?! Чи ти просто… механізм?! Ходяча тінь?! Навіщо ти взагалі погодився йти зі мною?! Навіщо воду дав?! Навіщо вогонь розводив?! Навіщо рятував тоді на схилі?! Якщо тобі все одно! Якщо ти нічого не відчуваєш! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍