SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Її голос зривався, слова вилітали безладно, підхльостувані відчаєм. 

— Я втомилася! Мені боляче! Мені страшно! Мені самотньо! А ти… ти просто йдеш! Ніби мене й немає! Я… я не можу так більше! Не можу! 

Крик її душі потонув у сірій мряці та витті вітру. Вона залишилася сидіти на колінах посеред цієї нескінченної пустелі з попелу та скорботи, здригаючись від ридань, які вирвалися нарешті із самої глибини її понівеченого серця. Сльози обпікали щоки, змішуючись із холодним брудом, залишаючи на шкірі сліди її відчаю. Вона вихлюпнула все – місяці страху, тижні шляху, години мовчання, хвилини болю – на нього, на єдину істоту, що була поруч, на цю непроникну, крижану стіну, якою він здавався. Вона не чекала відповіді, лише глуха порожнеча безвиході розверзлася перед нею. 

Сарн стояв під дощем, темна, нерухома постать, що здавалася частиною цього похмурого пейзажу. Але щось невловимо змінилося. Невидима стіна холоду, що оточувала його, здригнулася, по ній пішли тріщини. Ліра, крізь пелену сліз, побачила, як повільно, ніби під нестерпною вагою віків, опустилися його плечі. Голова, прихована каптуром, поникла ще нижче. Здавалося, самі камені Пустки застогнали разом із ним від якогось давнього, непереборного страждання. 

Коли він заговорив, його голос був майже невпізнанним. Зникла звична механічна монотонність, сухий шелест попелу. Замість них з'явився хрипкий, надтріснутий звук, сповнений такої глибокої, тихої печалі, що в Ліри завмерло серце. Це був голос, який надто довго мовчав, голос, що забув, як виражати почуття, але самі почуття тепер проривалися крізь нього, як вода крізь тріщини в греблі. 

— Самотньо… Ох, Ліро, якби ти тільки знала… — вимовив він, і одне лише її ім'я, вимовлене з такою інтонацією, прозвучало як одкровення. — Гадаєш, це слово – лише відлуння твого страху? Ні… Для мене самотність – це повітря, яким я дихаю. Це попіл, який вкриває мою душу… вічність за вічністю. 

Він повільно, ніби неохоче, зробив кілька кроків і зупинився поруч із нею. Близько, але не загрозливо. Ліра відчувала холод, що йшов від нього, але тепер він був іншим – це був холод покинутості, холод світу, де згасли всі вогні. 

— Ти кричиш на мене… і ти маєш рацію, — продовжував він так само тихо, голос його тремтів від якогось внутрішнього зусилля. — Я – стіна. Крижана стіна. Але не тому, що всередині порожнеча… О, Ліро, як би я хотів, щоб там була порожнеча! Це було б… даром. Спокоєм. 

Він підняв голову, і хоча Ліра, як і раніше, не бачила його очей, вона відчула на собі його погляд – важкий, сповнений нескінченної втоми та страждання. 

— Порожнеча не порожня. Вона… кишить привидами. Образами того, що було. Світлом, яке я пам’ятаю, але якого більше немає для мене. Теплом, яке я відчуваю, як фантомний біль у відрубаній кінцівці. Радістю, яка здається глузуванням. — Він затнувся, ніби слова давалися йому з неймовірною важкістю, завдаючи фізичного болю. — Я… я не механізм, Ліро. Я зламана людина. Людина, яка пам’ятає, що означає бути цілою, і це… це і є моє пекло. 

Його голос упав майже до шепоту. Ліра слухала, затамувавши подих, її власні сльози висохли, змінившись шоком і новим, пекучим почуттям – не жалістю, а глибоким, пронизливим співчуттям. Він не був стіною. Він був руїнами, занесеними попелом, руїнами, які пам’ятали себе палацом. 

— Я не можу… я не вмію говорити про це, — видихнув він, і в голосі його прозвучала така безвихідь, що в Ліри стиснулося горло. — Слова… вони брешуть. Вони занадто малі для… для цього. 

Він повільно, нерішуче, підняв руку. Вона тремтіла. Це була вже не колишня контрольована сила, а трепет оголеного нерва. 

— Але ти… ти шукаєш світло. Шукаєш зірки. — Його голос здригнувся. — Можливо… можливо, ти… наважишся поглянути… в мою темряву? Хоч на мить? Щоб… зрозуміти? 

Його тремтячі пальці торкнулися її чола. Легко, майже запитально. Це не було насильством. Це був відчайдушний акт довіри, жест останньої надії на розуміння. 

І світ Ліри вибухнув калейдоскопом почуттів, таких сильних, таких реальних, що вони заглушили сірість світу навколо. 

Сліпуча синява неба, лагідне тепло сонця, запах квітучої землі, дитячий сміх – вільний, щасливий! Радість буття, любов, безпека в обіймах матері… А потім – розрив! Холод, що йде зсередини, ламає тіло й душу. Сірість, що заповнює світ, гасить барви. Стіни лікарні, чужі очі, сповнені жадоби та страху. Шепіт про «мутацію», про «цінність», про «необхідність усунути»... І ЇЇ обличчя! Матері! Рідне, любе… і порожнє? Згодне?! НІ!!! Біль! Такий, що розколює всесвіт! Зрада! Вона гірша за смерть! Втеча! Паніка! Світ руйнується ззовні та всередині! Крик жаху тоне в попелі! Роки… вічності… самотності! Крижаний панцир страху та недовіри. Маска байдужості, що стала другою шкірою. Відчайдушна спроба сховати те, що ще живе всередині, щоб вижити. І вічні тортури – пам’ятати! Пам’ятати світло, пам’ятати тепло, пам’ятати себе – того хлопчика, ту душу – і бути замкненим у цій сірій, холодній оболонці! Відчувати себе привидом у власному тілі! Шукати шлях назад! Шукати! Шукати! І не знаходити… Лише холод… нескінченний внутрішній холод і попіл… 

Видіння було не просто картинками – це була сама суть його болю, його туги, його розколотої душі. Ліра не просто бачила – вона відчувала це всім своїм єством. Вона задихалася від його горя, від його самотності, від тягаря його ноші. Сльози знову хлинули з її очей, але це були вже не її сльози – це він плакав її очима. 

Коли потік вичерпався, залишивши її тремтячою та спустошеною, Сарн відняв руку. Він похитнувся, ніби віддав їй частину своєї власної сутності. Він важко дихав, його висока постать здавалася неймовірно крихкою та вразливою під цим сірим небом. 

Ліра підняла на нього голову. Попелястий дощ омивав її обличчя, але вона бачила ясно. Вона бачила Сарна. Справжнього. Зламаного, понівеченого, але не порожнього. Живого у своєму болю. Вона бачила людину, поховану під руїнами світу та зради, але відчайдушно намагалася знайти дорогу до світла, яке він ще пам’ятав.