SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Місцевість ставала все більш пересіченою. Рівна дорога давно зникла під шаром попелу, і тепер їм доводилося пробиратися схилами величезних попелястих дюн, що чергувалися з руїнами, які тут були зруйновані майже дощенту, перетворившись на купи каміння та понівеченого металу. Вітер посилився, злісно жбурляючи їм в обличчя жмені колючого пилу. Йти стало значно важче, особливо для Ліри – поранене плече нило від постійної напруги, а ноги раз у раз грузли в підступно сипучому попелі. 

Вони якраз перетинали крутий схил великої дюни, посипаний уламками бетону та іржавою арматурою, що стирчала, мов ребра якогось доісторичного чудовиська. Сарн ішов трохи попереду, його кроки були впевненими, він ніби відчував, де можна ступати, а де попіл приховує порожнечу чи небезпечний уламок. Ліра намагалася не відставати, уважно дивлячись під ноги. 

Раптом під її стопою щось хруснуло й поїхало. Опора зникла. Вона скрикнула, втрачаючи рівновагу, і відчула, як увесь схил під нею починає рухатися. Попіл і дрібні уламки із сухим, тривожним шурхотом потекли вниз, захоплюючи її за собою. Це був невеликий, локальний зсув, але на крутому схилі та в її стані він був смертельно небезпечним. Вона інстинктивно виставила здорову руку, намагаючись за щось вхопитися, але пальці лише безпорадно дряпали по сипучому попелу. 

Падіння було неминучим, вона вже бачила гострі краї арматури внизу, куди її невблаганно тягло… Але раптом її падіння різко зупинилося. Чиясь рука мертвою хваткою вчепилася в її передпліччя трохи вище ліктя. Рука Сарна. 

Він зреагував із неймовірною швидкістю. Розвернувшись на нестійкому схилі, він якось примудрився впертися ногами так, що його не стягнуло вниз разом із нею, і перехопив її в останню мить. Його хватка була сталевою, майже болісною, але в ній не було паніки чи зусилля – лише холодна, ефективна сила. 

Ліра повисла на його руці, серце шалено калатало, дихання збилося. Вона підняла на нього зляканий погляд. Каптур був зовсім близько, вона знову не бачила його обличчя, але відчувала напругу, що йшла від нього – не страх, а радше граничну концентрацію. 

— Тримайся, — вимовив він своїм рівним, безбарвним голосом. Це було не прохання й не наказ, а просто… інформація. Констатація необхідної дії. 

Він не намагався одразу витягнути її. Він спочатку оглянув схил під ними, потім вище – туди, звідки почався зсув. Його голова під каптуром повільно поверталася, скануючи оточення. 

— Там… — знову пролунав його голос, і він вільною рукою вказав трохи вбік і вгору. — …Камінь. Твердо. 

Ліра простежила за його жестом. За кілька метрів від них із попелу виступав великий, відносно стійкий уламок бетонної плити. Якщо дістатися до нього, можна буде стати на ноги. 

— Іди, — сказав Сарн. І злегка підштовхнув її в потрібному напрямку, не послаблюючи хватки на її руці, страхуючи її. 

Ліра, все ще тремтячи, почала обережно переставляти ноги, чіпляючись за кожен виступ, за кожну нерівність схилу. Попіл продовжував повільно сповзати під ногами, але рука Сарна була мов сталевий трос, не даючи їй зірватися. Він рухався разом із нею, так само плавно й упевнено, його друга рука час від часу спиралася об схил або перевіряла міцність наступної опори. У його діях була якась моторошна ефективність, ніби він робив це сотні разів. 

Нарешті, її черевик намацав тверду поверхню каменя. Вона з полегшенням перенесла вагу тіла, відчуваючи під ногами надійну опору. Тільки тоді Сарн послабив хватку й відпустив її руку. Він зробив крок і сам став поруч із нею на плиту. 

Вони стояли на камені посеред схилу, що повільно осідав, важко дихаючи. Ліра притискала руку до серця, що шалено калатало, намагаючись заспокоїтися. Вона подивилася на Сарна. 

— Дякую, — видихнула вона, голос усе ще тремтів. — Я думала… 

Вона не закінчила. Сарн не дивився на неї. Він уже знову вивчав схил і те, що лежало за ним, визначаючи подальший шлях. Він допоміг їй. Швидко, ефективно, без зайвих слів та емоцій. Це була майже механічна реакція на виниклу проблему, на загрозу своєму… супутнику? Чи просто на порушення порядку руху? Вона не знала. Але вона була жива завдяки йому. 

— Шлях… небезпечний, — вимовив він за мить, не повертаючись. — Дивись. 

І знову пішов уперед, обходячи місце зсуву дугою, його темна постать упевнено рухалася підступним схилом. Ліра перевела подих і пішла за ним, відчуваючи дивну суміш вдячності, страху та міцніючої впевненості в тому, що цей Попелястий – єдине, що стоїть між нею та цим всепоглинаючим попелом.