Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Але замість того, щоб розгубитися, як завжди, Артем раптом відчув… спокій і навіть… рішучість.

— Та невже? — спокійно, навіть з ледь помітною посмішкою сказав він. — Сподіваюся, не все було правдою.

Марк трохи примружився. Марічка здивовано подивилась на Артема.

А він уже зайшов у ординаторську і сів на стілець навпроти, з видом людини, яка точно знає, що хоче каву з молоком, а не «щось смачненьке».

— Я якраз зайшов тебе побачити, — звернувся Артем до Марічки. — Хотів запросити тебе в обід кудись. Ну, щоб трохи відволіктись від… робочої атмосфери.

— Ой, — Марічка трохи розгубилась, — ми з Марком якраз планували сходити за кавою…

— Чудово, — перебив Артем. — Значить, я беру каву, ти береш тістечко, а Марк — варту на рецепції. Справедливо?

Інтонація його була легка, жартівлива, але з ледь вловимим… підколом. Марк прикусив щоку, Марічка розсміялася, і… Артем помітив, як її очі заграли цікавістю.

Він не злякався. Не сховався. А вистояв.

Звісно, потім він все ще трішки нервував. Але вже не боявся і не тремтів. І коли вони з Марічкою вийшли з клініки на обід, він ішов поруч не як тінь, а як чоловік. З квітами — так. Із серцем, що калатало — безумовно. Але з упевненістю, що сьогодні він скаже те, що давно хотів сказати.

У кафе було затишно, пахло корицею й трошки сирниками. Вони сіли за столик біля вікна, замовили каву і щось солоденьке (Марічка — чизкейк, Артем — пиріг із яблуками, бо «яблука — це вітаміни, і хай мій лікар це побачить»).

Артем хвилювався, але не так, як раніше — не до ступору, не до внутрішніх катастроф. Це було щось інше: наче новий режим увімкнувся в голові. Він нервував, але знав, чого хоче.

— Ти… давно знаєш Марка? — обережно запитав, ніби здуваючи пилинку з порцелянової вази.

Марічка зупинилась на півдорозі до кави.

— Марка? Та ні, сьогодні вперше побачила. Його прислали з іншої клініки — замінити нашого головного. Здається, він профі, але трохи самовпевнений. Хоча… веселий.

— Ага, веселий, — пробурмотів Артем. — А біцепси його веселі чи ні?

Марічка засміялася, ледь не виливши собі каву на светрик.

— Артеме, ти що — ревнуєш?

— Я?.. — Артем зробив вигляд, що дуже зацікавлений у своєму пирозі. — Ні. Просто… ем… питаю. З професійної цікавості. Як чоловік, що… спеціалізується на… міжособистісних комунікаціях.

— О, тоді я спокійна, — усміхнулась Марічка, обперлася ліктем об стіл і глянула йому в очі. — То як там твої комунікації?

І саме в цей момент у Артема щось клацнуло. Наче внутрішній Артем натиснув кнопку «активувати мужність», і все — пішло.

— Якщо чесно, — сказав він несподівано спокійним і навіть трошки низьким голосом, — я не планував бути ревнивим, але коли побачив тебе з ним, з його зубами і руками як у супергероя, я зрозумів, що або дію, або потім сидітиму вдома, слухатиму сумну музику і їстиму морозиво ложкою з каструлі.

Марічка широко розплющила очі.

— І що ж ти надумав?

Артем зітхнув, але вже не ховався в чашці з кавою.

— Надумав запросити тебе на вечерю. І сказати, що мені з тобою добре. Дуже добре. Що я не просто хочу бути поруч, а не уявляю дня без того, щоб тебе не бачити, не чути, не думати про тебе… Постійно.

Він замовк, злякавшись, що переборщив.

Але Марічка мовчала тільки секунду, а потім усміхнулась. Якось дуже тепло і по-справжньому.

— І це ти називаєш «непрофесійне комунікування»?

— Ну, — знизав плечима Артем, ковтаючи хвилювання, — стараюсь.

— А вечеря буде з десертом? — запитала вона, схиляючи голову.

— Якщо хочеш — буде навіть з танцями.

— Тоді я погоджуюсь, — прошепотіла Марічка. — Але ти танцюєш. Я зніматиму відео.

— Ох… — Артем зробив ковток кави. — Ти таки трошки зла.

— Але твоя, — підморгнула вона.

Після появи Марка у Артема щось десь клацнуло — ніби невидимий тумблер у мозку переключив режим з «хвилюватися» на «дій». Це було схоже на якесь таємне перепрограмування, як коли старий комп’ютер раптом оновлюється і починає працювати без зависань.

Тепер він не просто ішов поряд з Марічкою — він йшов, з прямою спиною, з легким прищуром і відчуттям, що з гравітацією можна домовитись.

— Дякую за обід, — сказала вона, коли вони дістались клініки. — Було… приємно.

— Ну, це ще тільки квіточки, — сказав Артем з тією інтонацією, яку він раніше вважав занадто сміливою для себе і, яка тепер звучала просто доречно.

І перш ніж вона встигла щось відповісти, він впевнено і навіть трохи нахабно притягнув її до себе й поцілував. Прямо в губи. По-справжньому. Гаряче, солодко, з легким натиском, що змусив її зробити крок назад — бо ноги стали ватяними.

Марічка не встигла нічого сказати. Її очі здивовано блищали, вона кліпала, ніби намагалася збагнути, чи це справді сталося, чи їй здалося.