Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 9

Артем саме повернувся з кухні офісу, тримаючи в руках чай з ромашкою (для нервів, звісно ж), коли випадково глянув у вікно.

І все.

Він завмер, як той олень перед фарами, бо просто навпроти, біля ветеринарної клініки, стояла Марічка. І не сама. Біля неї стояв якийсь… ну, Геракл. Високий, м'язистий, засмаглий. Одягнутий у білу футболку, яка безжально облягала рельєфні біцепси. І він щось казав Марічці, навіть, здається, засміявся, а потім… потім узяв її за лікоть (АРТЕМ ЦЕ БАЧИВ!), щось сказав на прощання, сів у чорне авто і поїхав, лишивши Артема з чайником у ступорі.

— Та ну його до біса, — прошепотів Артем і опустив чайник на підвіконня.

— Що сталося? — почувся голос Тохи з-за спини. — Ти так дивишся, ніби там твою Марічку хтось викрадає.

— Ну, майже, — сухо мовив Артем. — Он там стояв якийсь Аполлон із задатками таксиста. Біля неї. Посміхався.

— Що?! — до вікна вже підбіг Роман. — Дай подивитись… Ух ти. Ну… слухай, ну… Так, ти правий. Виглядає круто. Особливо на фоні твого… гм… скромного естетичного образу.

— Дякую, Романе. Як завжди — влучно, як удар в печінку, — скривився Артем.

— Послухай, друже, — Тоха поклав йому руку на плече. — Ми тобі вже казали. Жінкам подобаються мужні, рішучі хлопці. Не хлюпіки, які не здатні навіть  поцілувати по-справжньому дівчину. Не ті, хто заїкається після кожного слова. А ті, хто бере ситуацію за роги і робить впевнений крок вперед.

— А якщо вона вже… — почав було Артем, але Роман перебив:

— Якщо вона вже — то вже. Але якщо ти нічого не зробиш — буде пізно.

— І що, мені зараз бігти до неї в клініку й влаштовувати сцену? Типу: «Відпусти її, підкачаний незнайомцю, вона моя!»?

— Ні, — посміхнувся Тоха. — Але хоча б зроби щось. Наприклад… запроси її сьогодні на вечерю. Не в ліс. Не з кашею. А нормальну. Може, навіть із свічками.

— Із свічками?.. Я що вампір якийсь, чи що? — скривився Артем, ніби Тоха щойно запропонував йому не вечерю, а викликати сатану.

— Ні, ти закоханий айтішник, — сказав Тоха. — Але з таким рівнем рішучості — цілком можеш стати привидом її кохання. Але у тебе ще є шанс. Дій.

Роман, що сидів поруч з ноутбуком, засміявся й підкинув:

— Уяви: романтична вечеря, ти в сорочці без плям, вона в сукні, яка змусить тебе забути власне ім’я, свічки, легка музика…

— Я згадаю всі свої баги в один момент, — перебив Артем. — Почну говорити якісь дурниці, замість компліментів.

— І саме тому ми з тобою працюємо над версією «Артем 2.0». З новим оновленням: упевненість, харизма і мінімум айтішного жаргону, — урочисто оголосив Тоха.

— І максимальна кількість поцілунків, — додав Роман. — А ще — тримай ось, — він простягнув Артему візитку ресторану. — Там тихо, красиво, і точно ніхто не подасть вам кашу.

Артем взяв візитку, подивився на неї, наче вона могла сама зарезервувати стіл, і зітхнув:

— Добре. Я зроблю це. Я запрошу її на вечерю. І навіть буду мовчати про Wi-Fi.

— Молодець! — дружно хлопнули його по плечу.

— А якщо вона відмовиться?

— Тоді, — сказав Роман, — ми запрошуємо тебе на пиво.

— Домовились, — усміхнувся Артем. І вперше відчув, що може це зробити.

Спочатку Артем вагався — він провів половину робочого дня в душевних муках. Де запросити Марічку на вечерю? Що сказати? Як не затинатись? Що вдягнути? Бо якщо раніше це було питанням зручності («аби не тиснуло і не було видно плям від кави»), то тепер це було питанням життя або… дуже довгого страждання.

Візитка до ресторану, яку йому дав Роман перетасувала всі карти, які він приготував. Бо спочатку він думав про піцерію. Потім — про суші-бар. Потім — про кафе з живою музикою. Потім знову про піцерію, але іншу. І коли в нього остаточно закипів мозок, він вирішив діяти просто: спочатку обід — там розкаже про вечерю. Сформулює думки, зловить момент, глибоко вдихне, скаже щось миле й рішуче.

План був чіткий, як код у продакшн.

До моменту, коли він зайшов у ветеринарну клініку.

А далі — все пішло не за планом.

Бо просто в холі, поруч із рецепцією, він побачив ЙОГО.

Того самого підкачаного красеня, якого бачив із вікна офісу.

І він був тут. У білих штанях. У медичному халаті. З бейджем.

І з Марічкою. Яка сміялася з чогось, що він їй розповідав.

Артема в той момент пронизало, як відключення Wi-Fi під час важливої наради.

— О, привіт! — Марічка помітила його й одразу підбігла. — Це Артем, мій друг. А це — Марк. Новий ветеринар, він заміняє нашого головного лікаря на час відпустки.

Марк усміхнувся. Тією самою посмішкою, яка йде в комплекті з шістьма кубиками пресу та рекламним контрактом для зубної пасти. І простягнув руку:

— Привіт. Чув про тебе.

«Чув про мене?.. Що він міг чути? Що я колись вліз у плед і впав зі сходів? Чи що я в лісі переплутав карту з інструкцією для швидкорозчинної каші?..»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍