Rada Lia - Моя власна Нефертіті, Rada Lia

Розділ 12

Назар пояснив ситуацію Каріму.

— В мене є сестри, тож це не проблема. — сказав чоловік, ховаючи у кишеню п'ятдесят доларів, які йому простягнув Назар. — Та майте на увазі, що в нас тут в прозорих сукнях жінки не ходять. Це найвідкритіше, що я знайшов для вашої дівчини.

Він вийняв та розклав на столі спідницю до п'ят й кофтинку з довгими рукавами.

— Замість хустки на голову вона може одягнути блайзер. З відкритою головою все ж раджу не ходити. Минулого року тут викрали кілька жінок-туристок.

 

За двадцять хвилин Назар повернувся до вже знудженої Хенут з пакетом одягу й розклав його перед нею на ліжку. 

— Але ж тут жарко. Чому я мушу носити такі незручні речі й постійно пітніти?

— Коли прибудемо до України — носи що забажаєш. Але тут це небезпечно. Тебе можуть викрасти й продати в рабство.

— В рабство? — здивувалася дівчина. — У вас так легко зробити з людини раба, навіть якщо вона ним не народжена?

— Легше ніж ти думаєш, — мугикнув Назар.

Він підхопив зі стола блайзер, підійшов до дівчини й надягнув їй його на голову.

— Це від сонця і ще щоб сховати твоє волосся — жінкам тут не варто його показувати.

Хенут лиш здивовано зиркнула на нього. Здавалося, що вона зараз запитає чи це точно те майбутнє, куди вона так хотіла.

Назар взяв її долоню й міцно стиснув. 

— Старайся менше говорити. Не відпускай мою руку. Якщо хтось запитає — я твій чоловік.

Дівчина кивнула й вони вийшли з кімнати.

 

За кілька хвилин біля воріт готелю зупинилося авто, з якого визирнув вже знайомий таксис Самір.

— Куди пан бажає їхати? — запитав, коли Назар з Хенут вмостилися позаду.

— Мені треба знайти Арсена. Пам’ятаєш минулого разу він чекав на мене біля ресторану Abu Ruchdi?

Самір здивовано поглянув на Назара.

— Я бачу вас вперше пане. Не розумію про що ви говорите. Але якщо треба, можу відвезти вас до цього закладу. Я чув багато хорошого про це місце.

— Добре Самір, рушай. — Назар кивнув. 

Він подумав, що це, мабуть, якийсь шифр. Адже минулого разу Арсен обірвав з ним всі контакти заради безпеки своєї сім'ї. Тож таксист міг приховувати місцеперебування чоловіка. Він вирішив поїхати до того ресторану й можливо там йому все-таки вдасться зустрітися з Арсеном.

Хенут їхню розмову не слухала. Вона здивовано обвела поглядом салон авто, потім припала до вікна, зацікавлено роздивляючись дерева, будинки й інших людей, які проносилися повз них. 

— Ти голодна? — запитав він у Хенут, коли вони рушили з місця.

— Дуже.

Самір здивовано зиркнув на парочку у дзеркало заднього виду, адже свого імені він їм не казав. Ще більше його здивувало, що дівчина говорить на якомусь не зрозумілому йому діалекті єгипетської мови. 

 

Біля ресторану, на превеликий жаль Назара, Арсена не було, як і всередині закладу.

Хенут благально поглянула на нього голодними очима. Тож він замовив все, що сам куштував минулого разу: соус Тахіні, лаваш, салат, смажений рис та білий хліб. Жадібно поїдаючи те, що їй принесли й облизуючи пальці, вона крутила головою в різні боки, розглядаючи жінок в чорних хустках і паранджі.

— Чого ваші жінки такі закутані? Спека ж надворі.

— Це не всюди так. Лише в деяких країнах так заведено. Вони вдягаються відповідно до їхніх звичаїв і релігії. Вони вважають, що оголене тіло жінки показувати не можна, бо це гріх.

— Справді? — зробила великі очі Хенут. — А навіщо боги дали їм тіла, якщо їх не можна показувати? А чоловіки он сидять у відкритому одязі. — зауважила.

Назар спантеличено дивився на неї. Він думав про те, як пояснити дівчині, яка жила за два тисячоліття до нашої ери, що за чотири тисячоліття люди не стали краще. Вони змайстрували машини, хмарочоси й трубопровід. Але приховане рабство залишилося. Нерівність не тільки між людьми загалом, а ще й за статтю та країною походження. Що гріх це чи ні — показувати відкрите плече чи стегно, залежить від кольору шкіри, статі та країни, в якій людина проживає. І вся людська цивілізація побудована на культурі меншовартості. “Здається, — подумав Назар з жалем. — Світ не став кращим”. 

Уголос же сказав:

— Хенут, коли доберемося додому, я обіцяю, що ти носитимеш те, що захочеш.

Дівчина задоволено кивнула, продовжуючи активно жувати. 

 

У ресторані Арсен так і не з'явився. Назар заплатив за вечерю й вони вийшли на вулицю. Денна спека почала спадати. Сонце вже не припікало. Люди метушилися й поспішали у своїх справах. Хтось проїжджав повз ресторан на велосипеді.  

— Чому твій друг не прийшов? — запитала дівчина.

— Ми не домовлялися про зустріч. Однак в мене таке відчуття, що він має бути десь поруч. 

 

Як і минулого разу, Самір чекав на них біля виходу. Він помахав їм рукою й покликав до свого авто.

— Я відвезу вас до готелю.

— Ні туди ще рано. Відвези нас у якесь цікаве туристичне місце у Єгипті. Ми з моєю дівчиною хочемо прогулятися, — промовив Назар. Він обійняв Хенут й вони сіли в авто. 

— Тоді вам обов'язково треба відвідати палац Карнак, — показав свої білі зуби таксист. — Там гарно і старовинно.

Через двадцять хвилин він висадив їх біля однієї з історичних пам'яток Єгипту. Хенут стрепенулася. Її очі тривожно заблищали. 

Попереду стояли кам'яні статуї богів, за якими возвеличувався напівзруйнований палац. Дівчина попрямувала вперед, пришвидшивши ходу. Назар ледь поспівав за нею. Вона здивовано оглядала статуї. На мить зупинилася біля колони з висіченими на ній візерунками. Простягнула руку й доторкнулася.

— Дівчино чіпати не можна, чуєте? Не чіпайте — це археологічна пам'ятка, — вигукнув один з гідів. Хенут не звернула на нього увагу й попрямувала далі, розглядаючи фрески на залишках стін, чергову колону та цегляні блоки. 

— Ти в порядку? — Назар наздогнав дівчину й взяв за руку. Її очі блищали від сліз.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍