Публій Овідій Назон - Метаморфози

754 Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,

755 Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра

756 На таємницю її посяглася — присягу зламавши,

757 Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.

758 Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка —

759 Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

760 З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе

761 Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,

762 Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;

763 Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,

764 Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

765 Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора

766 Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало

767 Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.

768 Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,

769 М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —

770 Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.

771 Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні,—

772 Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.

773 Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,

774 Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.

775 В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість,

776 Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,

777 В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті.

778 Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.

779 Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:

780 От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,

781 Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,

782 Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,

783 Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко:

784 «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,

785 Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла

786 В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

787 Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,

788 Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже

789 Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку

790 Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,

791 Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,

792 Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,

793 Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.

794 Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,

795 Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,

796 Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.

797 В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася

798 Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву

799 Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.

800 Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь

801 Їй усі кості промочує, скроплює нею легені.

802 Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,—

803 Образ сестри перед нею малює і красеня бога,

804 Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві

805 Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку

806 Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,

807 Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,

808 Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.

809 Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям

810 Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:

811 Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.

812 Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,

813 Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.

814 От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі

815 Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє,

816 Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!

817 Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!»

818 «Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій

819 І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла

820 Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може

821 В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.

822 Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,

823 Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом

824 Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.

825 Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно

826 Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,

827 Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,

828 Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.

829 Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —

830 Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь

831 Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.

832 Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

833 Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,

834 Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,

835 Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.

836 Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом

837 Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний,

838 Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,

839 Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі

840 Матір твою. Цю країну Сідонською звуть поселенці.