Публій Овідій Назон - Метаморфози

— вже й не словами були: видавались іржанням,

668 А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,

669 Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.

670 Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають —

671 В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,

672 Шия крутою стає, де складками слалась одежа —

673 Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,

674 Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос

675 Іншими стали, й дала їй ім'я ця сумна переміна.

676 Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,

677 Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити

678 Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би:

679 Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.

680 Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,

681 В лівій руці в тебе посох-кийок лісовий був, а в правій —

682 Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.

683 Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,

684 Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,

685 Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо

686 Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.

687 Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї

688 Знав із села того дід, його Баттом усі називали.

689 Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій

690 Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.

691 Щоб не доніс він, бува, — на плече йому руку поклавши,

692 Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,—

693 Може, биків тут шукатиме хтось, — ти нічого не бачив.

694 Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».

695 Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:

696 «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,—

697 Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,

698 Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.

699 «Чи по межі цій, — питає,— бики не проходили щойно?

700 Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.

701 Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».

702 Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,—

703 Каже, — віднайдеш биків». І справді були під горою.

704 Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,

705 Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду

706 В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:

707 Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

708 Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,

709 Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві

710 Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.

711 Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади

712 Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна

713 Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.

714 Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого

715 Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.

716 Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні

717 Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі —

718 Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,

719 Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,

720 Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським

721 Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.

722 Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,

723 Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,

724 Так найвродливіша серед усіх у поході ступала

725 Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса.

726 Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,

727 Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,

728 Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,

729 Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.

730 З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій

731 І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;

732 Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:

733 От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,

734 Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;

735 В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє

736 І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі.

737 Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю

738 Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій — Пандроса,

739 В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.

740 Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,

741 Як увіходив. «Ти хто, — відізвалася, страх подолавши,—

742 З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони

743 Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом

744 Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий.

745 Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці

746 Не підведи, — й мої діти тебе будуть тіткою звати:

747 Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».

748 Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно

749 На таємниці Мінерви русявої очі косила.

750 За допомогу свою вимагає від нього чимало

751 Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.

752 Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,

753 Видала стогін важкий, і від того здригнулись