Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Від азарту боротьби й переслідування я забуваю про страх і втому та підкидаю ідею, що випадково приходить до голови. Нормальній людині вона може видатися божевільною:

– А поїхали до Анвара!

– Та ні, Лізо. Нам до нього ще зарано, – миттєво реагує на мою дивну пропозицію Еміль, але я не вмію здаватися й продовжую чіплятися, мов той кліщ.

– Ти не зрозумів. Не та той світ. Просто його будинок тут зовсім поруч. Я впевнена, що там ще ніхто не живе. Доки узгодять з закордонною ріднею, власність стоятиме пусткою. У мене й переодягтися здається буде в що. Прошу тебе, поїхали.

Я все-таки невиліковна! Побачила на балу чоловіків у національному східному вбранні й почала ридати. А тут з легкістю збираюся побувати в домі, де ми з Анваром тренувалися, гралися з ягнятами, кохалися... Та після пережитого сьогодні, минулим мене вже не налякати. Розуміючи це, Еміль вирішує уточнити:

– А тобі не важко буде знову бачити його дім?

– Даруй, але мені наразі й дихати важко. Я страшенно хочу помитися, перевдягтися й поспати... Тому НІ, не важко, – впевнено пояснюю йому. – Тут за рогом, повертай он до тієї крайньої будівлі.

Двір загиблого Анвара Мазіба дійсно заріс травою й бур’янами та вікна не світяться. Значить точно ніхто не живе. Еміль тихенько паркує автомобіль за домом і дістає з кобури зброю. У пітьмі його мисливський погляд досконало вивчає все навколо, перевіряючи територію на безпечність.

Парадні двері замкнені мабуть ще господарем, та ми увійшли не через них. Здавалося я тут знаю геть усе. І взагалі пройде якась мить і Він з’явиться переді мною, щоб оповити теплими вогнями люблячих очей. «Божевільна, забудь і живи далі!» - чую Його наказ у голові та настирливо проганяю сумні думки. Далі запрошую Еміля зайти через потаємні дверцята, що більше схожі на вікно. Вони відчиняються відомим мені секретом.

– Наче нікого, – продовжує роздивлятися своїм гострим зором професіонал місце нашого прихистку. Він обстежує все, до комірки, та йде забрати з авто цінні речі: зброярний кейс, мішечок з готівкою й бронежилет. І одяг, що захопив, згодиться.

А я вже встигла прийняти холодний душ. Та не такий він уже й холодний. Ну, не вмикати ж генератор, щоб всіх сусідів серед ночі на вуха поставити. Знайшла свої джинси, майку та закуталася в плед. Ой, як добре бути чистенькою!

Пішла до кухні, пошукала щось їстівне та знайшла сухофрукти й цукор. Навіть кава є! Увімкнула газ – працює. Еміль заглянув до мене і я побачила в його очах крихту ревнощів.

– Ти так органічно вписуєшся у цей дім, наче він твій, – почула я від пораненого рятівника.

– Бачиш, якщо людина добра, то навіть з того світу допомагає. Йди, прийми душ, це так бадьорить. А потім я зварю каву. Та й рани твої обробити треба, – хазяйновито розпоряджаюся, ніби не чую тих його слів. Еміль ввічливо підкоряється, адже він гість.

Далі я порпаюсь в аптечці Анвара та знаходжу там дуже необхідні для воїнів ліки: антибіотики, стерильний бинт, пластир і жгути. Все те, що Емілю зараз конче потрібне.

Він повернувся до кухні свіжий та гарний. Ми запалили свічку й поставили її так, щоб на вулицю не було видно. А самі вдивлялися в очі одне одного та з задоволенням пили каву й жували трішки засохлі курагу й інжир.

Тепер я почувалася винною відразу перед двома захисниками-янголами. Один з них був на небесах, а інший сидів переді мною, зморений битвою. Я не витримала й заговорила:

– Дякую тобі, що я жива й здорова. А ще давай пом’янемо Його. Адже  Він віддав своє життя за мене грішну, – я перехрестилася й додала: – Анваре, прости мені...

Еміль послухався й також перехрестився, а потім раптом запитав:

– Тобто горда й незалежна Еліза Хейсбі більше не відкидатиме можливості бути поруч з простим ліонським дурнем?

– Не відкидатиме. Та й вибору в мене немає. Якщо я не сховаюся у твоїх обіймах, мене просто вб’ють. Це ж ясно. Тільки тобі прийдеться відпрацьовувати свій гріх довго-довго. А я з радістю читатиму в цих магічних очах те, що вони промовляють з нашої першої зустрічі.

– Що саме? – щасливо посміхається Він і чує жадану відповідь:

– Ти - моя пристрасть!

РОЗДІЛ 21

ЛІЗА+ЕМІЛЬ

Невже ми «цього» ще не зробили? Уявляєте – НІ! Бентежливий фетиш пронизує повітря навколо, але місце прихистку впевнено гнітить. Як можна забути заобрійні відчуття з одним і кинутися в те ж саме ліжко з іншим?

Взагалі я часто чула від одногрупниць вихваляння про кількість хлопців, що пройшли через конкретну постіль. Звісно я не настільки високоморальна та все одно не можу. Адже Він тут скрізь! Просто нам з Емілем більше нікуди податися й Анвар щиросердно дозволяє перечекати в будинку ніч, тільки й по всьому.

– Давай я сам! – просить Еміль, коли я намагаюся обробляти глибокий поріз на його руці. Кров не зупиняється й продовжує пульсувати з розірваної вени. Мої руки слабшають та я тримаюся мужньо. А він бачить мій стан і дбайливо каже: – Наповни мені, будь ласка, шприц он з тієї ампули. І піди водички попий.

– Добре, – покірно киваю я та чую як тремтять коліна. Набагато гірше, ніж коли сиділа з придурками в ангарі. Може це тому, що за Нього в мене душа болить. Тут усе просто: я Його кохаю!

Еміль гідно справляється з лікуванням пораненої руки. Він сипле на поріз кровоспинний засіб, а потім туго та вправно, наче все життя це робив, забинтовує іншою рукою передпліччя. Далі хвацько вводить собі ліки та поглядає на мене загадково й блаженно.

Він стомлений і погано почувається, але сподівається, що ми проведемо решту ночі в обіймах. Та я НЕ МОЖУ! Через це постелила йому на широкому дивані, а сама вирішила ще попити кави й вартувати тому, що небезпека ходить десь поруч і розслаблятися не можна.

Поранений підіймається з крісла, дивиться на моє заняття та здивовано питає:

– А що ти робиш?