Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Але довготелесий був хитрішим і боязким, а тому швендяв біля сильного. Та й на нього у мого героя знайшовся відповідний засіб впливу. Залишався найжорстокіший і він знав, що робити. Еміль був обережний, мов справжній звір і навколо стояла повна тиша, тільки поросята зникали кудись. А цей досвідчений гад відчув присутність достойного суперника й миттю опинився біля мене та приклав до горла знайомий військовий ніж.

Я сама бавилася схожим у підвалі Анвара. А тепер він знаходився біля моєї шкіри на відстані кількох міліметрів, а значить зустрітися зі своїм інструктором на небесах я могла в будь-який момент.

Та ось мій рятівник впорався з шістками й з’явився посеред ангара у польовій формі та бронежилеті. Я зачаровано милувалася Ним, забувши про смерть. Дійсно, серед безмозких мені немає рівних! У неї біля горла красується цілий штик, а вона тішиться тренованим тілом свого синьоокого легіня.

– Дай дівчині спокій! Тільки я і ти, як завжди, – спокійно промовив Еміль, але його очі наразі горіли лихим вогнем. Вони що знайомі?

– Та зараз, розбігся! Ось приріжу це мале стерво й тоді помахаємося ножиками. Ти ж не виконав завдання шефа й приперся сюди. То навіщо вона мені? Був чіткий наказ: або твоя ціль або наша. Хтось повинен загинути, командос, – так само відкарбував йому чужий і я зрозуміла, що пора пригадувати хоч якусь молитву.

– Та нікуди вона не подінеться. Приріжеш мене, а потім її. Тобі ж цього дуже хочеться! Он бачу, аж слина йде, – знову трішки нахабно відповів Еміль і посміхнувся...

– Тут правий, нехай поки живе. Так навіть цікавіше! Здохнеш на очах у сучки. А потім я візьму те, чого ти не встиг, – почула я над собою і в цю мить головоріз кількома стрибками опинився біля Еміля.

Той жах, що почався далі я навіть згадувати боюся. Два вбивці екстракласу злилися у спарці, наче рідні брати. Їх двобій треба було знімати й потім за гроші демонструвати в мережі, як шедевр військового мистецтва.

Я то заплющувала очі, то стискала до болю кулачки, зв’язані позаду. Звучала сталь і бризкала кров, адже вони порівну в оманливих рухах різали одне одного. А потім підіймалися знову й продовжували бити руками й ногами та невтомно шукали у суперника слабке місце. Час зупинився!

Кілька разів життя Еміля було на кінчику ножа тієї тварюки і я просила допомоги у Бога як уміла, а сльози котилися й заважали мені бачити смертельний бій. Ось мій рятівник спромігся вчепитися в суперника ззаду та застосував свій улюблений захват стальними лещатами рук. Чужий ще намагався махати ножем, але поволі слабшав аж доки Еміль не крикнув мені:

– Не дивися сюди!

І в ту мить я побачила як він це робить. Кров з поваленого звіра рікою полилася назовні й тепер я зрозуміла, що сталося тоді з моєю матір’ю. Але наразі це не мало жодного значення тому, що Він врятував мене, а значить замолив свій попередній гріх.

Господи! Знову калюжа крові, від якої підступно тхне смертю. І чому цей жах весь час переслідує мене? Я бачу, що Еміль поранений, але живий і на ногах. Борюся з собою й хочу так багато сказати Йому. Але цілу добу я нічого не їла й була майже нерухома. Може тому, як випещена панянка, знову безвідповідально втрачаю свідомість...

РОЗДІЛ 20

АНВАР+ЛІЗА+ЕМІЛЬ

Приходжу до тями від Його теплих рук. Сиджу в якомусь авто на пустирі, а Еміль з водійського сидіння обережно протирає моє лице вологою серветкою. Я ще перелякано сіпаюсь на всі боки, а він посміхається тим своїм пронизливим поглядом і лагідно промовляє:

– Привіт! Не бійся, це всього лишень я.

– Де ми? – намагаюся зрозуміти, що відбувається. На це мій могутній рятівник відповідає:

– Краще запитати - які? Ми живі й це головне. На, попий! Ці тварюки тримали тебе без їжі. Скоро десь поїмо. Ти як взагалі?

– Я не знаю... У тебе знову кров на руці. І на штанях... – розгублено обстежую очима його пошматовану форму мілітарі та потроху повертаюся до здорового глузду.

– Нічого. Жгут я наклав, кров спинив, а штани нові знайдуться. Йди сюди, – пригортає він мене до себе і я відчуваю, як відразу стає легко й затишно. – Поїхали звідси. Не плач і забудь все, що бачила. Добре?

– Як таке забути? Емілю, чому зі мною це робиться? Я така вдячна тобі! Якби не ти, вони б мене... А потім вбили, – продовжую я свою сумну «пісню».

– Лізо, прости! Знову ти страждаєш через мене, – протирає він свій насуплений лоб та починає вибиратися автомобілем з кущів на дорогу.

– Тобто? До чого тут ти? Я думала, що вони від Хейсбі хочуть викуп. Сподівалася, що дядечко Робер назбирає грошей і мене відпустять... Ні? – наївно дивлюся на Еміля, а він тяжко зітхає та більше не може прикидатися:

– Ні, маленька Хейсбі. Це все мої гріхи нормальним людям спокійно жити не дають. Самотнім я був невразливий. А потім у мій світ прийшла ТИ. Я хотів зав’язати, та не всім це до вподоби. Ось і вирішив один покидьок покарати мене твоїм викраденням.

– Ти серйозно зараз? – перепитую з недовірою. І чому в правдиві слова люди не відразу вірять?

– Так, серйозно. От чорт! І куди ж нам тепер? Ця мерзота має такі зв’язки, що треба сто разів відміряти, перш ніж один відрізати, – тихенько прямує приміською трасою Еміль. Я бачу, як важко йому тримати кермо й розумію, що він втратив багато крові. Тому прошу:

– Давай я покермую.

– Угу! Ти ніч не спала, добу не їла і вся тремтиш від шоку. Це якраз ті якості, що допомагають водію гарно вести авто, – гальмує він і зупиняється.

– То сховаймося в якомусь приватному готелі, а там вже подумаємо, що робити далі, – нахабно пропоную я Емілю свою компанію та вже не думаю про ступінь моральності.

– Не можна. Багато хто з легкістю захоче отримати грошей за наші голови. Це не людина, а пекельний щур. Навіщо я тільки зв’язався з ним? Знав же, що то за персона! – карається він заднім числом, а мене так і розбирає цікавість:

– Це хтось нагорі? А що ти для нього зробив?

– Та суто дрібницю. Знищив одну блоху, що продавала наркотики його доньці. Я про нього майже забув, а от він про мене НІ. І тебе втягнув у свої брудні ігрища, – Еміль продовжує винуватити у всьому себе, а мені раптом стає ліпше.