Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

— Ага, завжди пам’ятаю, — гидливо кривлячись, бурмоче чоловік і промокає рот хустинкою.

— Весь час дивувався, як ви можете це пити, Павло Вікторовичу.

— Можу-можу, — криво посміхається пацан і робить ще кілька ковтків. — Я, знаєш, пам’ятаю, хто я і звідки, у мене, як у всіх вас, кришу не рве — костюмчики-хуюмчики, часікі-хуясікі, Мазераті... платок оно начепив, як підар... понти всі ці дешеві... Для кого? Для неї? — пацан киває на надгробок із портретом дівчинки. — Так їй тепер пофіг, раніше якось треба було! А то всі ви такі — і ти, і залупа ота твоя малолітня з Липок: все щоб напоказ, щоб усі бачили, що у вас вже із жопи пре, а ви все ніяк не наїстеся! — Пацан останнім довгим ковтком допиває пакет вина і недбало кидає його на жмутик сухих квітів на могилі, потім одразу ж дістає з кишені ще один.

— Павло Вікторовичу, ви ж знаєте мої обставини, — винувато бурмоче чоловік, нервово посмикуючи блакитну хустинку на шиї.

— Знаю-знаю я ваші так звані обставини, — вже дещо п’яно киває пацан, розмахуючи пакетом з вином. — Ваші обставини такі, що всі ви жадні тупорилі уроди, які свою жадність і свою тупорилість виправдовують якимись там обставинами! Ось такі, дорогий мій, у вас обставини! — він сміється і знову робить ковток із пакета.

— Ну, Павло Вікторовичу, навіщо ви так, — бурмоче чоловік, з острахом поглядаючи на бліде видовжене обличчя пацана, яке в нічній темряві нагадує гротескну маску театру кабукі, — ви ж знаєте, що мої обставини — особливі.

— Оно, — пацан підходить до надгробка і тицяє бруднуватим пальцем в око дівчинці на портреті, — оно твої єдині особливі обставини, а все інше — хуйня, так і зарубай собі на носі і більше не пизди при мені цієї хуйні, поняв? — Чоловік важко сковтує і мовчки киває. — Отак, — задоволено посміхається пацан, — а тепер давай уже, не тягни муму за яйця.

— Муму була сучкою, в неї не було яєць, — бурмоче помітно роздратований чоловік і лізе до внутрішньої кишені костюма.

— Сучкою, кобелем — яка різниця, — п’яно сміється пацан, відкидаючи з блідого обличчя збиті пасма темного волосся, — все одно кінець один. — Він киває в бік невисокого могильного насипу, що ледь вивищується над землею, і ніби на утвердження своєї тези спльовує на жмутик квітів.

— Н-ну... що ж ви це... Павло Вікторовичу, навіщо ж ви це... — труситься від безсилої люті чоловік. — Та ще в таку ніч! Якщо на мене вам плювати, на неї, оно, я бачу, теж плювати, — він тремтячим пальцем тицяє в бік портрета дівчинки на надгробку, — так хоч Його побійтеся! Він такого може й не пробачити.

Пацан враз перестає сміятися і підходить впритул до чоловіка. Він якийсь час уважно розглядає його перелякане обличчя, а тоді, не відводячи свого потемнілого лихого погляду, тихо і на диво тверезим голосом шипить:

— Їбав я і тебе, і її! І Його я теж їбав! Зрозумів, благочестивий ти наш? Ї-БА-В! Так що можеш мені тут не розказувать, кого боятися, а кого ні! Щоб ти знав, я не багатьох боюся, але серед них оцього твого вже точно немає, і від тих, кого я боюся, ти взагалі б усрався і все життя в богадєльні під себе срав би і сцяв, так що не треба мені тут про етику да про мораль розводитися, а тим більше про страх, бо шо-шо, а про страх я знаю трохи більше від тебе, лицемірного урода! Думаєш, ніхто не знає, звідкіля у тебе всі оці костюмчики да часікі з машинками?

— Я сім год пахав, як віл — заробив! — обурено задихається чоловік.

— Та ясно, що не з неба впало, — раптом сміється пацан і показує на надгробок, — оно як ти заробив, так що не треба тут мені про «сім год». Я ж не те що... — вже спокійнішим тоном продовжує пацан, — просто не люблю, коли пиздять — іншим можеш пиздіти скільки влізе, а мені не треба, не люблю. Ясно? — Чоловік мовчки киває. — Ладно, — втомлено махає рукою пацан, — день сьогодні якийсь такий... давай вже це закінчувати, бо мені ще в Управління їхати...

Чоловік мовчки простягає йому чорний футляр.

— Серйозно? — пацан схиляє голову набік і в театральному здивуванні зводить догори брови, ніби бачить чоловіка вперше. Той зітхає і відкриває кришку — довколишній вологий морок заливає м’яке вогнисте сяйво п’яти кульок.

— Ладно, — киває пацан, — захлопуй і давай сюда. — А чого тільки п’ять? — запитує він, ховаючи футляр у кишеню плаща.

— Більше не змогли достать, — буркає чоловік, нервово смикаючи хустинку на шиї, — і так, вважайте, що це майже чудо — в такий день Його вогонь дістати.

— Та да, — задумливо киває пацан, — задачка нетривіальна, тільки за це я тебе і терплю — що можеш такі речі провертати. Заньковича, бачиш, не витерпів, а тебе терплю.

— Занькович... — криво посміхається чоловік, ніби пробуючи слово на смак.

— Він, до речі, десь там, — пацан киває головою у бік неосвітленої частини цвинтаря. — Не хочеш провідати? — Чоловік лише мовчки хитає головою: не сентиментальний. — Ну і правильно, — сміється пацан, — там особливо і немає ідо роздивлятися, навіть портрета нема — не заслужив.

— Павло Вікторовичу, — зважується чоловік, — тепер уже можна вважати, що я виконав свою частину домовленості?

— Можна-можна, — неуважно киває пацан, довго прикурюючи цигарку від сірника, — лежатиме тут, як божа нєвєста, могилу ніхто не трогатиме, так що не переживай — ще не одну мазераті собі купиш.

— Я ж не для цього... — починає чоловік.

— Знаю-знаю, — неприємно сміється пацан, — всі ми не для цього.

— Підкинеш до зупинки 220-го? — запитує пацан, коли вони вже йдуть до виходу широкою і добре освітленою центральною алеєю цвинтаря.

— Без проблем, — сухо відповідає чоловік, час від часу сторожко озираючись назад, де дальні закутки цвинтаря тонуть у пітьмі і