Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

сміється, бурмоче, що треба й про себе врешті-решт подумать, а потім, ніби на щось зважившись, відчайдушно-роздратовано махає рукою, дістає з футляра крайню праву кульку і блискавично заштовхує її собі до рота. Якийсь час вона яскраво просвічує крізь сіруваті щоки мужичка, заливаючи їх багрянцем і роблячи трохи видимими зуби, кістки щелепи і навіть сам череп, а потім мужичок, напружившись, натужно ковтає, і червона заграва повільно проповзає його худою горлянкою з випнутим кадиком і зникає за брудним коміром турецької сорочки в клітинку. Кілька хвилин він непорушно сидить на місці, сторожко до чогось прислухаючись, а тоді полегшено ляскає руками по гострих колінах і з ледве тамованою зловтіхою в голосі каже: «Ну от і всьо, бляді!»

Він закриває футляр, знову ховає його в кишеню куфайки, крекчучи підводиться і йде до Ланоса. Нерозбірливо матюкаючись, довго возиться із замком запалення, а тоді, нарешті завівши машину, здає назад і повільно викочується в ледь освітлений проїзд.

За п’ять хвилин Ланос виїжджає через прохідну і довго петляє вузькими вуличками, затисненими з обох боків високими парканами промзон, зпоза яких грізно нависають велетенські, підсвічені прожекторами корпуси заводів і височенні масивні труби з червоними вогниками на верхівках, що в осінній мряці нагадують останні блимання помираючих світляків. Ланос втискається в якийсь вже геть вузький проїзд, що, здається, взагалі не призначений для автомобільного транспорту, а потім вискакує з нього на трамвайні колії, які тягнуться двома рядами поміж тих-таки промзон. Подекуди із сіруватої каламутної мряки фари Ланоса вихоплюють невідомо ким і навіщо облаштовані трамвайні зупинки — навколо них особливо багато сміття, і вони злякано туляться до парканів, а подекуди в їхній тіні зосереджено копошаться якісь хиткі кривобокі постаті, що навряд чи чекають на трамвай. Минаючи їх, мужичок лише беззвучно щось бурмоче і тисне на газ, змушуючи і так роздовбаний Ланос ще дужче підстрибувати на поїденій віспою вибоїн дорозі.

Нарешті Ланос виривається із затисненої парканами промзон дороги на добре освітлене шосе, яким ще хвилин десять шкребеться у крайньому правому ряду, а тоді звертає на платну стоянку. Він пригальмовує перед в’їзним шлагбаумом, кидає байдужий погляд на товстого охоронця у дощовику, який вискакує з будки і жартівливо, але й водночас запопадливо підносить руку до козирка свого схожого на залізничного кашкета. Мужичок в Ланосі лише кидає на охоронця роздратований погляд і бурмоче «ідіот», нетерпляче махаючи рукою — мовляв, давай уже швидше, не до цього зараз! Охоронець з винуватим виглядом часто киває головою і зникає в будці, шлагбаум піднімається, Ланос заїжджає на стоянку і паркується у самому кінці ряду біля смарагдової Мазераті Кватропорте. Мужичок вилазить з Ланоса, озирається, а тоді, хрустячи суглобами і покректуючи, довго з насолодою потягується; дістає з кишені куфайки брелок і клацає ним, відкриваючи електронний замок Мазераті, з багажника якої дістає прямокутну картонку, акуратно кладе її на вологий асфальт і, ставши на неї, заходиться перевдягатися у строгий чорний костюм, який також був у багажнику Мазератті. Перевдягнувшись, він охайно замотує вузлик з одягом і брудними черевиками у куфайку і кладе все те у багажник. Останнім штрихом стає блакитна шовкова хустинка, яку він, вже сидячи у зручному шкіряному кріслі Мазератті, пов’язує замість краватки на худу жилаву шию, і елегантні окуляри з тонкою чорною оправою. Тепер він виглядає принаймні років на десять молодшим, змінюються навіть його міміка і погляд — чоловік найбільше нагадує якогось шпигуна західних спецслужб, якими їх зазвичай показували у радянському кіно.

За кілька хвилин смарагдова Мазераті стрімко вилітає зі стоянки на шосе, ще за півгодини вона зупиняється біля входу на Лісовий цвинтар, що на околиці міста. Чоловік бадьоро вилазить з машини, поправляє блакитну хустинку на шиї, потягується, хрустить суглобами, прискає собі в рота освіжувачем і входить на територію цвинтаря. Він довго йде центральною алеєю, поглядаючи на величні пам’ятники у вигляді пірамід, витягнутих до неба багатогранників, масивних янголів з гротескно-благочестивими ликами, на які тьмяне освітлення й осіння мряка накладають печать погрозливо-блюзнірського виразу, потім проходить відтинок однаково розкішних й ідентичних на вигляд гранітних монументів із вигравіюваними на них церквами, мерседесами і однаково набурмосеними типами у шкірянках, а тоді звертає у вузькі бічні алеї. Поступово бундючна розкіш центральних алей поступається охайній сірій скромності, на зміну якій приходить занедбаність віддалених ділянок цвинтаря. Чоловік уповільнює крок і починає уважно придивлятися до написів на невеликих приземкуватих надгробках і табличок на неоковирних, зварених із залізних труб хрестах. Бірюков А. М. (1923—1992), Мацука Г. В. (1953— 2002), Кащенків А. П. (1948—1986), Нектич П. Р. (1953—2004) — бурмоче чоловік, повільно пробираючись вузьким, зарослим сухим бадиллям проходом і читаючи написи. Інколи вони геть нечіткі, і щоб їх прочитати, чоловікові доводиться заходити за огорожу могили і присвічувати запальничкою. Тоді він щоразу тричі плює на могилу і суворо бурмоче «лежи», але в напускній суворості його тону зрадливо бринять нотки тривоги й страху, і вороння, яке непорушно порозсідалося на хрестах і надгробках, добре вловлює ці майже непомітні вкраплення ляку у потоці його бурмотіння, і він також знає, що вони це відчувають, і від того ще більше дратується і ще сильніше нервує. Врешті він таки натрапляє на непримітний надгробок зі світлої крошки і з полегшенням читає: Митриченко І. В. (1996—2006). Над написом — нечітке зображення дівчинки з білявим хвилястим волоссям. Чоловік мовчки дивиться на зображення і обережно торкається його рукою.

— Що, заросла стежина? — чується позаду глухий хриплий голос.

Чоловік нервово обертається і бачить худого пацана в чорному шкіряному плащі, що стоїть біля огорожі і глузливо дивиться на нього з-під пасем довгого масного волосся.

— Щоразу, як приходжу, боюся, що не знайду, — з полегшенням у голосі каже чоловік і відчиняє перед пацаном низьку хвіртку огорожі. — Чи місце тут таке, чи що, вже не знаю, але вічно плутаю тут, поки не знайду її могилу.

— А частіше треба, — буркає пацан і прикладається до пакета кріпленого вина, який дістає із кишені плаща, — частіше треба приходити, тоді й плутати не будеш і могилку швидко знаходитимеш. Зробивши кілька великих ковтків, він простягає пакет з вином чоловікові. Той спершу заперечно хитає головою, але пацан по-особливому дивиться на нього і продовжує простягати йому вино, і той врешті бере пакет і з погано приховуваною відразою робить кілька невеликих ковтків.

— Треба-треба — не забувай, яка сьогодні ніч, — пацан забирає пакет назад і знову