Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

— Кароліно… ти в порядку? — бариста стурбовано поклав руку мені на плече.

— Вибач за це, — я шморгнула носом, — не знаю, що на мене найшло.

— Якщо ти через Марію Йосипівну, то не хвилюйся. Вона постійно така. Ми вже давно звикли до її постійного невдоволення. Деколи вона буває аж занадто різкою.

— Так…— я спробувала криво посміхнутися, — я це зрозуміла…

Далі ми вже не говорили. Я почувала себе максимально жахливо. Коли зазвичай у мене були якісь проблеми, я зверталась до тата. Він завжди обіймав мене і казав, що все вирішить. І саме зараз так захотілося до нього, в його обійми. Щоб погладив по голові і запропонував випити какао. Та ностальгія одразу зникла, коли через вікно на вулиці я побачила Максима. Він ніби просто стояв, як звичайний перехожий, що на когось чекає. І я чудово знала, що на мене.

— Дуже добре, що ти тут, — я вибігла на вулицю, обіймаючи себе руками.

— Щось сталося? — чоловік пильно оглянув мене, — ви плакали? Вас хтось образив?

— Ні, — я відвела погляд, — але дещо все-таки сталося.

— Що саме? Кажіть, все виправлю та допоможу. Для цього ж я тут і є.

— Здається… я сьогодні зустріла свою матір.

— Що? — охоронець щиро здивувався, що навіть йому довелось прочистити горло, — це точно?

— Так. Вона дружина власника цієї кавʼярні. І ми… навіть розмовляли.