Ренсом Ріггз - Карта днів

в гаражі рибальську сіть та збиралась кинути її зверху на мою матусю, — чи голос Міларда, котрий пролунав із наче завислого в повітрі банного халата, але, врешті-решт, моя матуся просто знепритомніла. Ніж заторохтів по кахляній долівці, а вона звалилася поряд — видовище було настільки зворушливе, що я відвів погляд.

Я чув, як нагорі кричав мій тато. Він кликав мою матусю на ім’я. Імовірно, він вирішив, що ми її вбили.

— Вона в нас, — звернулася до мене Емма. — Іди до батька.

Я наступив на ніж, який упав, та заштовхнув його під кухонну шафку — на той випадок, якщо матуся опритомніє. І вже потім Емма, Горацій, Г’ю та Мілард підняли її та понесли до дивана. Далі я не був тут потрібен, тож побіг нагору.

Свого тата я побачив у кутку спальні, де той присів, учепившись у подушку.

Бронвін стояла у дверях із розпростертими руками, наче голкіпер у воротах, готова ловити мого тата, якби він спробував прорватися.

Вираз обличчя мого тата, коли він мене побачив, став льодяним.

— Де вона? — спитав він. — Що вони з нею зробили?

— Усе окей, — відповів я. — Вона спить.

Він заперечно хитнув головою:

— Вона цього не переживе.

— Переживе. Пані Сапсан уміє стирати певні спогади. Мама цього не згадає.

— А твої дядьки?

Я кивнув:

— Так само.

Увійшла пані Сапсан:

— Пане Портман, як ваші справи?

Тато проігнорував її. Натомість, він не відривав свого погляду від мене.

— Як ти міг? — Він ці слова наче виплюнув. — Як ти міг привести цих людей у наш дім?

— Вони прийшли допомогти мені, — відказав я. — Переконати тебе, що я не божевільний.

— Ви не можете витворяти таке з людьми, — тепер він уже звертався до пані Сапсан. — Влізати в їхнє життя. Лякати всіх до чортиків. Стирайте що хочете. Це неправильно.

— Здається, дійсність для вашої дружини дещо заважка — принаймні поки що, — сказала пані Сапсан. — Але Джейкоб дуже сподівався, що з вами буде інакше.

Тато повільно підвівся. Руки висіли безвільно вздовж тіла, а сам він виглядав покірним та ображеним.

— Ну що ж. Гадаю, далі вам краще буде покластися на мене, — сказав я, озирнувшись на пані Сапсан.

— Упораєшся?

Я кивнув.

— Коли що — ми за дверима, — сказала вона та разом із Бронвін вийшла, зачинивши за собою двері.

* * *

Я говорив довго. Я сидів на краєчку ліжка, а мій тато сидів на стільці в кутку. Очі його дивилися вниз, а плечі були опущені, і схожий він був на дитину, котра слухала неприємну нотацію. Та я не дозволив собі відволікати на це свою увагу, а натомість спокійно розповів йому все від самісінького початку.

Я розповів йому про те, що знайшов на Кернгольмі. Як познайомився з цими дітьми і ким вони виявилися насправді. Як я дізнався, що був одним із них.

Я навіть розповів йому про порожняка, хоча й не обмовився про те, що відбувалося потім, — ні про битви, у яких ми брали участь, ні про Бібліотеку Душ, ні про злих братів пані Сапсан. Наразі було досить того, що тепер він знав, ким був його батько та ким був я.

Коли я закінчив, він кілька хвилин мовчав. Він більше не виглядав наляканим. Тільки засмученим.

— Ну? — спитав я.

— Я б мав здогадатися, — відповів він. — Те, як твій дідусь і ти спілкувались. Наче у вас була своя таємна мова, — продовжував він, покивуючи собі головою. — Я б мав здогадатися. І думаю, частина мене здогадувалась-таки.

— Що ти маєш на увазі? Ти здогадувався про дідуся, але не про мене?

— Так. Ні. Чорт, я не знаю. — Він пильно та напружено вдивлявся кудись позад мене, наче намагався розгледіти щось крізь туман. — Гадаю, десь глибоко в душі я здогадувався, але відмовлявся в це вірити.

Я повільно підсунувся ближче до краю ліжка:

— Він сказав тобі?

— Думаю, якось він намагався. А я, очевидно, не сприйняв цього… або ж хтось викрав мої спогади. А вчора ввечері… — Він стукнув себе по лобі. — Коли я побачив тих людей, мені згадалося щось давно забуте.

І тепер настала його черга говорити, а моя — слухати.

— Мені було десь років із десять, коли це сталося. Довгі ділові поїздки для твого діда були звичною справою. Бувало, що він зникав із дому на цілі тижні. Я завжди хотів поїхати з ним і часто просився та благав, але він завжди, завжди відповідав «ні». До одного дня. А одного дня він відповів «так».

Батько підвівся та став проходжатися туди й назад, неначе сам лише процес пригадування вже додавав йому снаги.

— Ми тоді поїхали, точно не пам’ятаю, чи то на північ Флориди, чи то до Джорджії. Дорогою ми підібрали його товариша. Я знав його: він був у нас раз чи двічі. Чорний хлопець. Завжди тримав сигару в роті. Ейб називав його Ейч. Просто Ейч. Хай там як, перед тим під час наших зустрічей той завжди ставився до мене справді приязно, а того разу від нього йшла якась моторошна енергетика. І він постійно дивився на мене. А пару разів я навіть чув, як той питав мого тата: «Ти в цьому певен?»

Згодом стемніло, і ми спинилися на ночівлю. У якомусь старому, повному щурів мотелі. І от десь посеред ночі мій тато будить мене, і він наляканий. Він каже: «Френку, збирайся», — а потім чимдуж тягне мене надвір до машини. Я в піжамі, і вже і я наляканий. Тому що зазвичай мій батько не боявся нічого. Нічого. Отже, ми на машині вилітаємо з того паркувального майданчика, наче за нами женуться зомбі, але не здолали ми ще й пари кварталів, як відчуваємо удар — бум! — і машину зносить, наче щось ударило нас у бік. Тільки навколо не було інших машин. І тато зразу ж різко пригальмовує та повертає в поле. Там вискакує з машини та каже мені: «Пригнись, Френку, не висовуйся». Але я не можу відвести погляду, і наступне, що я пам’ятаю, як він раптом злітає в повітря, наче зверху його різко підняло щось невидиме. Тоді він почав видавати страшні такі горлові звуки, і оте «щось» упустило його