Ренсом Ріггз - Карта днів

* * *

Крізь жалюзі пробивалося сонце. Батьки прокидалися повільно, а я все дивився на них зі стільця в кутку, покусуючи нігті та намагаючись зберігати спокій.

Першою очі відкрила мама. Вона зморгнула, потерла повіки. Сіла в ліжку, тихо зойкнувши, та почала масажувати собі шию. Вона навіть не здогадувалась, що останні вісімнадцять годин проспала в машині. Це будь-кого змусило би почуватися недужим.

А потім її погляд упав на мене, і між її бровами пролягла глибока сердита складка.

— Любчику? Що ти тут робиш?

— Я, е-е… я просто хотів дещо пояснити.

Тут вона вже глянула на себе та помітила, що одяг на ній був той самий, що і вчора ввечері. Обличчям її промайнуло збентеження:

— Котра година?

— Близько третьої, — відповів я. — Усе окей.

— Ні, — не погодилась вона, оглядаючи кімнату поглядом, який дедалі помітніше перетворювався зі збентеженого на панічний.

Я підвівся. Вона показала на мене пальцем:

— Стій там!

— Мам, не чуди. Дай поясню.

Вона відвернулась — мене ігнорували, наче мене тут не було зовсім.

— Френку, — вона стала термосити мого батька. — Френку!

— Ммм, — перекинувся він на інший бік.

Вона затрусила сильніше:

— Френкліне!

Це була вона — моя остання можливість; мить, до якої я готувався. Раніше я вже прокрутив у голові кілька різних варіантів, але всі вони тепер здалися мені несерйозними — надто тупі, надто дурні. І щойно мій тато підвівся та сів у ліжку, почавши продирати заспані очі, як мої нерви майже здали, бо я раптом усвідомив, що не маю потрібних слів.

Але це вже не мало значення. Готовий чи ні, а виставу час було починати.

— Мамо, тату, я маю вам дещо сказати.

Я підійшов до краю їхнього ліжка та почав свою розповідь. Не пам’ятаю вже, що саме тоді я казав, пригадую тільки, що почувався, наче мандрівний продавець, котрого футболять від дверей до дверей. Я тужився пояснити, як останні слова мого діда, його дивні фотознімки та поштова листівка від пані Сапсан допомогли мені знайти той будинок, де мешкали дивні, а серед них і старі друзі Ейба, котрі виявилися не тільки й досі живі, а навіть і не старі.

Та раптом я помітив, що безнадійно застряг на місці у своїх поясненнях, бо такі терміни, як «часова петля» чи «надзвичайні вміння» видавалися моїм батькам занадто неймовірними. Моя незграбно цензурована версія правди в комбінації з хвилюванням, здавалося, тільки довела їм іще раз, що я несповна розуму. І чим довше я говорив, тим далі, дюйм за дюймом, вони відсовувалися від мене — матуся щораз дужче й дужче натягувала ковдру собі на плечі, а тато в якийсь момент так різко здав назад, що вдарився потилицею об спинку ліжка, і вираз його обличчя в ту мить був такий самий, як колись, коли він танцював джигу, і в нього від напруження очі мало на лоба не повилазили, — неначе та манія, котрою я був одержимий, могла бути заразною.

— Спинись! — крикнула мама, перервавши врешті-решт мою розповідь. — Я більше не можу це чути!

— Але ж це правда, і якби ви лиш вислухали мене…

Вона скинула покривала та вистрибнула з ліжка.

— Ми почули достатньо! І ми вже знаємо, що сталось. Ти дуже горював за своїм дідусем. І ти таємно перестав уживати ліки, — виклала вона сердито, походжаючи туди-сюди. — За порадою одного шарлатана ми відправили тебе на інший кінець світу та в найбільш невдалий час, і там у тебе стався нервовий зрив! Тобі нема чого соромитись, і ми повинні глянути на цю ситуацію чесно. Окей? Ти не зможеш постійно прикриватися цими… історіями.

У мене було таке відчуття, наче мені дали ляпас.

— Ви не волієте дати мені жодного шансу.

— Ти мав їх уже сотню, — відповів тато.

— Ні. Ви ніколи мені не вірили.

— Ну звісно ж, ні, — озвалася матуся. — Ти самотній хлопчик, котрий утратив дорогу тобі людину. І тоді ти зустрічаєш тих дітей, котрі є такими ж… «особливими», яким був твій дідусь. І тільки ти їх бачив? Тут і без психіатра все ясно. Ти вже з двох років дружив із вигаданими друзями.

— Я б не сказав, що я єдиний, хто їх бачив, — відповів я. — Ви теж бачили їх учора ввечері на під’їзній алеї.

На мить мені здалося, що в моїх батьків був такий вигляд, наче вони побачили привида. Можливо, події вчорашнього вечора в їхніх головах до цього моменту були заблоковані. Таке іноді може траплятись, коли якась окрема подія аж настільки не співвідноситься з концепцією реальності якоїсь окремої людини.

— Про що ти кажеш? — запитала матуся тремтячим голосом.

Здавалось, нічого вже не залишалося, крім як познайомити їх із моїми друзями.

— Хочете їх побачити? — спитав я. — Знов?

— Джейкобе, — вимовив батько загрозливим тоном.

— Вони тут, — сказав я. — Клянусь, вони безпечні. Лиш… спокійно, окей?

Я відчинив двері та впустив до кімнати Емму. Вона тільки й устигла що сказати «привіт, пане та пані Портман», як моя матуся заверещала.

До кімнати увірвалися пані Сапсан та Бронвін.

— Що сталось? — спитала пані Сапсан.

Моя матуся сильно відштовхнула її — по-справжньому таки відштовхнула пані Сапсан: «Геть. ГЕТЬ!» Я бачив, що Бронвін ледве стримала себе, щоб не вхопити мою матусю та не запустити нею в стіну.

— Меріен, заспокойся! — гукнув тато.

— Вони тебе не скривдять! — вигукнув і я.

Я спробував схопити її за плечі, але вона вирвалась із моїх обіймів та рвонулась із кімнати.

— Меріен! — знову гукнув мій тато. Але, коли він спробував побігти за нею, Бронвін схопила його за руки. А він був іще надто слабкий після дії пилу, щоб із нею битися.

Я помчав за матусею сходами вниз. Вона забігла на кухню та схопила ніж для м’яса. Тут зі сховку повиходили й інші дивні та — оскільки вона, ставши спиною до холодильника, розмахувала ножем — обступили її з усіх боків, на достатній віддалі від її зброї.

— Спокійно, місіс Портман! — вигукнула Емма. — Ми не завдамо вам жодної шкоди!

— Геть від мене! — заверещала матуся. — Боже. Боже!

Можливо, причиною тому була Олівія, котра підкрадалася до неї по стелі, — дівчинка знайшла