Вікторія Хорошилова - Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова

Діма як раз стояв, дивився мої малюнки і хмурився.

— Нея, підійди, будь ласка.

— Який суворий татко.

Одразу посміхнувся Маркус і спробував зазирнути в папку з малюнками. Діма її зачинив і не дав побачити мої роботи. Варто було підійти він потягнув мене в порожній кабінет шефа.

— Він тобі позував?

Діма показав малюнок, на якому я намалювала Маркуса в одному спідньому і черевиках. Чоловік явно намагався показати себе з кращого боку і одну руку завів за голову, що краще показувало його м'язи. Шеф теж зайшов і побачив малюнок. Я почервоніла.

— Нея, тобі сімнадцять!

— Він у білому ходить останній рік, для мене це теж саме що без одягу. Тільки білизна в нього темна. Він на відміну від деяких запам'ятав цю деталь.

Шеф із Дімою переглянулися і подивилися на свій одяг. Мода на все біле була в розпалі. І вони самі були в усьому білому. Шеф миттю сів за стіл. А Діма усміхнувся і сказав.

— То-то я помітив, що хтось очі нижче грудей не опускає. Я запам'ятав, цю твою особливість.

— Ага, а сам-то що одягнув під штани?

— Сірі боксерки!

— Не помітила. Колір має бути темнішим. Як у Маркуса.

Діма почервонів, прикрився моєю папкою.

— Тепер ясно, чого в нього штани щільні, щоб білизною не світити, темною.

— П'ятдесят відсотків сірого не менше. У тебе відсотків тридцять, усе бачу. Я просто вже на стільки надивилася. Що вже не можу реагувати, майже. І можете так не ховатися в лінзах я бачу білий колір. І в дільниці завжди в лінзах, якщо хто не помітив. Просто максимально світлі. Але цього вистачає, щоб не бачити голих. І поберегти свої нерви. І його малюнок — це більше моя фантазія, бачила його так один раз. Мені пора, татку.

— Іди, дитинко. Поки ми не згоріли від сорому.

— Було б чого соромитися, шикарні фігури і вгорі, і внизу.

Обидва чоловіки почервоніли дуже сильно, а я схопивши папку втекла.

— Я їй сам лінзи куплю, багато з запасом, — сказав шеф.

— Краще окуляри. Від лінз у неї голова болить.

Іспити в нас пройшли швидко, і я б навіть більше сказала формально. Адже вже були готові дипломи. Після іспитів моя група зібралася в аудиторії. Я була єдиною, хто навчався віддалено і приходила тільки здавати завдання. І тому в мене була платна форма навчання. Група збиралася обговорити останні деталі щодо випускної вечірки і після отримання дипломів.

— А ця міль, що тут забула?! — запитала, шиплячи, староста групи.

Я її про себе називала Кобра Ігнатівна, насправді її звали Катя Ігнатівна, і вона була нагинею.

— Дівчата не сваріться! — одразу сказав заспокійливо куратор. — Вона теж із вами вчитися. І теж отримуватиме диплом, між іншим, золотий.

— Та знаємо ми, як вона вчитися, — огризнулася Катька — Вона з нами святкувати не буде. І ми не хочемо бачити її на врученні наших дипломів. Нехай отримує свій шматок пластику і валить звідси, моль біла.

Решта дівчат із групи їй підтакували. Я подивилася спокійно на куратора.

— Давайте не будемо загострювати обстановку, Семене Георгійовичу. Ні я їх не хочу бачити, ні вони мене. Давайте мій диплом, і я нарешті звалю у світле майбутнє. У якому цього гадюшника не буде.

— Гаразд, іди за мною. Він у ректора. Він хотів тебе особисто привітати.

— Що навіть ректору давала?

— Правильно, що її не буде, вона за чотири роки ні на що грошей не здавала!

— Я платила за навчання більше, ніж ви на різну дрібноту для навчання здавали, і сама себе забезпечувала.

— Звісно, бреши більше сирітка. Татко твій тебе забезпечував. Думаєш я не знаю, що він у тебе є, приемыш ти! І працює твій татко з моїм в одній дільниці.

Я пішла за куратором, жодного разу нас у групі не було нормальної розмови. Ректор прийняв мене одразу. Засмутився, що мене не буде на офіційному врученні. Але швидко зорієнтувався і попросив нас сфотографувати разом. Я, він і мій золотий диплом. Після я поспішила до відділку. Слідом за мною зайшла Катька. Я одразу поспішила до Діми. Він помітив, що я в окулярах і розслабився. Натягнуто посміхнулася і дала йому папку з дипломом.

— Ух, ти здорово. Я тільки чув про таких. Вітаю! А де малюнки?

— Їх забрали, пішли в архів.

— Шеф тут цікавився, що тобі краще окуляри чи лінзи?

— Дивлячись для чого. Я частіше в окулярах ходжу, від лінз втомлююся. І на сьогодні ліміт уже вичерпала. А що?

— Подарувати хоче, щоб і далі ходити в білому.

Я тихо розсміялася.

— Так, ходіть у чому вам подобається. Це мої проблеми, щоб не бачити вас голими. І мені пари разів вистачило, щоб окуляри одразу одягнути. Тож спеціально я нікого не розглядаю. Можу, звісно, подражнити, не більше.

— Заспокоїла!

— Відзначати з групою йдеш?

— Ні! Не склалися в нас стосунки, зовсім. Гараздненько я додому піду. Можна?

— На таксі, і не сперечайся.

— Гаразд.

Варто було піти на вихід, знову зіткнулася з Катькою, вона мене штовхнула зі словами:

— Дивись куди йдеш, міль!

Вдало, треба сказати, вона мене штовхнула. Я головою вдарилася об кут, розбивши голову до крові. До Катьки одразу підлетів батько і схопив її за руку, щоб не втекла. А до мене кинувся Діма. Затиснув чимось рану на голові. Ігнат висловлював доньці зло шиплячи:

— Ти що твориш, дурепо ненормальне?! Хочеш сісти за ненавмисне вбивство! Зараз закрию тебе в камері на п'ятнадцять діб!

Він справді повів доньку до камер і повернувся за хвилину, все ще злий. Теж присів поруч зі мною. Мені не давали рухатися. Здається, удар сильніший, ніж мені здається. Хоча не сперечаюся, голова розколюється.

— Ігнат, не кажи таких слів їй, а то це може бути останнім, що вона запам'ятає.

Ігнат був тим магом, що перевіряв мій вік і бачив мої дитячі спогади. Більше, ніж розповів колегам.

— Їй потрібне гарне шмагання, — прошипів він, перевіряючи мою голову, — Мати її занадто балує. Вона її єдина і довгоочікувана дочка. Але така зараза.