Ольга Християнчук - Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук

- А зараз ти вже доросла, все розумієш, - не запитує, стверджує звабливим голосом.

- Так, - ледь чутно видихаю.

Його руки гладять живіт, а губи обпікають поцілунками шкіру. І я вже не впевнена, що ми підемо плавати.

Але на моє здивування Тимур зупиняється і відсторонюється. Він бере мене за руку і веде до берега.

На диво, вода досить тепла, нагрілась на сонці і ще не встигла вистигнути. Ми повільно заходимо на глибину. Тимур мене більше не мочить силоміць, пам'ятає, що мені це не подобається. І я вдячна йому за це.

Ми пускаємось у плав. Трішки кружляємо по колу, розминаємо м'язи, розслабляємось після важкого робочого дня. Я навіть не уявляла, що це так приємно, пірнути ввечері у воду, а поруч людина, котра дуже сильно тобі подобається.

- Пливемо до острівця, - говорить Тимур.

- Навіщо?

- Все побачиш.

Не сперечаюсь. Він пливе перший, я за ним. Добираємось до крутого берега і Тимур допомагає вилізти з води. Після плавання повітря здається занадто холодним і я миттю починаю трястись.

- Зараз я тебе зігрію, - з цими словами Тимур йде до верби і бере щось у траві.

Нічого не розуміючи, я просто стою і не рухаюсь. В цю мить хочеться одного, у тепле ліжечко. Повертається з великою річчю у руках, через темряву не відразу розумію, що це. А потім мені на плечі лягає м'який плед. Не втрачаю можливості і відразу закутуюсь у нього, миттю зігріваюсь.

- Звідки він тут? - цікавлюсь у чоловіка.

- Тут є не тільки це, - загадково посміхається. - Ходімо.

Обіймає за талію і веде до стовбура дерева. Приходиться нахилятись, щоб пройти крізь густу ширму гілок верби, котрі місцями стеляться аж до землі. Лише підійшовши ближче, розумію, що тут лежить багато чого.

Тимур клякає. Я чую черкіт і загоряється вогник. Він підпалює декілька товстих свічок, котрі осяюють галявинку і тепер я все добре можу роздивитись.

В нас справжній пікнік.

На розстеленому пледі різні смаколики у вигляді фруктів і солодкої випічки. А також є пляшка вина і два бокали.

- Прошу, сідай, - Тимур підносить руку, торкається моїх пальців.

Мить дивлюсь на нього, стоячого на колінах і з таким радісним виразом обличчя, та розумію, що це саме мій чоловік. Нікого іншого я б не хотіла зараз бачити поруч собою.

Приймаю його поміч, спираюсь на руку і сідаю, підгинаю ноги під себе. Оглядаюсь навколо і охаю від захвату від природньої краси. Я навіть не помітила, як розійшлись хмари і вийшов майже повний місяць, освітлюючи все навколо. Вода у ставку мерехтить срібними блисками, а кущі і дерева на березі вистроїлись у чудернацькі фігури, утворюючи криві тіні.

- Яка краса, - промовляю вражено. - Вперше спостерігаю за цим місцем з цього ракурсу в такий пізній час.

- Я радий, що зміг здивувати тебе.

- Як ти все це сюди доставив? - киваю на речі і їжу.

- В плав, - хмикає і підсовується ближче. - Прийшлось декілька раз пливти з герметично закритою сумкою. Але ти варта і більшого.

- Дякую тобі, - нахиляюсь і цілую його.

Тимур підхоплює поцілунок, тягне на себе і я падаю на нього. Ми опиняємось на землі, а плед, котрим я була обгорнена, якимось дивом накриває нас зверху.

- Настю, не знаю, що зі мною коїться, але я постійно думаю про тебе, - уривчасто промовляє Тимур після довгого поцілунку. Він поправляє мені пасмо волосся за вухо і продовжує міцно притискати до себе. Наші тіла вже висохли від власного тепла і вони гарячі від збудження та близького контакту. - Ще про жодну дівчину я стільки не думав, як про тебе. Постійно хочу, щоб ти була поруч. Наче той молодий хлопець тішуся, коли ти мені тільки посміхаєшся.

- Зі мною та ж сама фігня, - сміюсь. Впираюсь руками йому в груди, трішки відхиляюсь. - Може ми захворіли?

- Однією і тією ж хворобою, - промовляє з хрипотою.

Його збуджений погляд говорить сам за себе. І мені вистачає долі секунди, щоб прийняти рішення, чи дозволити, щоб вечір закінчився, як він хоче. Бо я теж цього хочу.

Я хочу Тимура.