Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Боже! Вибачте!

Броуді тримав ретривера за нашийник, натягуючи його так, що передні лапи відірвалися від землі. Пес скавчав і борсався.

— Що в біса ви робите? Ви що собі думаєте?

— Я сказав, що перепрошую. Зараз заберу.

Стракан простягнув руку, але Броуді не віддав со­баку. Пес був великий, інспектор легко, без зусиль, тримав його за нашийник, і хватка була така міцна, що пес уже задихався, звиваючись та намагаючись ви­вільнитися.

— Я сказав, що забираю його, — повторив Стракан, уже рішучіше.

На мить я подумав, що Броуді не збирається відда­вати собаку. Та він штовхнув тварину до Стракана.

— Вас тут не має бути. Ані вас, ані клятого пса!

Стракан заспокоював свого вихованця, притримуючи його за нашийник.

— Вибачте. Я не хотів його випускати. Просто хотів побачити, чи зможу якось допомогти.

— Можете повернутися в машину й поїхати. Це справа поліції, а не ваша!

Але тепер Стракан і сам почав злитися.

— Дивно, я гадав, ви вже вийшли у відставку.

— Я маю дозвіл бути тут. А ви — ні.

— Можливо, ні, але це все одно не дає вам законного права вказувати мені, що робити.

Щелепи Броуді рухалися, він ледь стримувався.

— Констебль Маккіні. Чому б вам не провести цього джентльмена до його машини?

Украй схвильований Дункан випростався перед Страканом.

— Нема потреби. Я йду, — сказав Стракан. Щоки його вкрилися плямами, але тепер він начебто заспокоювався. Всміхнувся до мене, немов вибачливо, старанно ігноруючи Броуді.

— Доброго ранку, докторе Гантер. Даруйте, що так сталося.

— Все гаразд. Просто краще, щоб сюди не сходилося багато людей, — відказав я.

— Звісно, ні, я все розумію. Але якщо я можу чимось допомогти, дайте мені знати. — Він легенько смикнув нашийник пса. — Ходім, Оскаре, погане хлопчисько.

Броуді із суворим і невблаганним обличчям спостерігав, як той веде собаку до машини.

Дункан, затинаючись, пробурмотів:

— Вибачте, я не був певний, чи мені потрібно…

— Не треба перепрошувати. Мені не варто було так втрачати самовладання. — Броуді вийняв із кишені пачку цигарок і запальничку, вочевидь ще розбурханий.

У фургоні закипів чайник.

Я почекав, поки Дункан забереться до фургона, щоб зробити чай, та звернувся до Броуді:

— Вам не дуже подобається Стракан, правда?

Броуді посміхнувся.

— А це в око впадає, еге ж? — Він дістав цигарку з пачки, подивився на неї з огидою. — Брудна звичка. Відмовився, коли вийшов на пенсію. Але, схоже, почав знову.

— Що ви проти нього маєте?

Він запалив цигарку й довго затягувався, видихаючи дим, наче його це обурювало.

— Я не схвалюю його манери. Привілейовані типи, які думають, що мають гроші й можуть робити, що їм заманеться. І то ж не сам заробив, а дістав у спадок. Його родина заробила свої статки, видобуваючи золото в Південній Африці під час апартеїду. Думаєте, вони там хотіли ділитися зі своїми тамтешніми робітниками?

— Ви не можете звинувачувати його в тому, що зробила його сім’я.

— Може й ні. Але, як на мене, він надто самовпев­нений. Ви бачили, як він учора ввечері поводився в барі, купував усім напої, зачаровував Карен Тейт. Така дружина, а він ще очима накидає.

Я згадав, як Фрейзер розповідав мені, що Броуді покинула дружина, й подумав, що його неприязнь до Стракана могла бути забарвлена заздрістю.

— Але ж він так багато зробив для острова. Я чув, що поки він сюди не приїхав, Руна рухалася в тому ж напрямку, що й Сент-Кілда.

Броуді трохи помовчав. Його бордер-колі визирнула з дверей фургона, вийшла назовні. Її задні лапи затерпли від артриту. Старий інспектор погладив собаку по голові.

— Один переказ про Сент-Кілду завжди змушує мене задуматися, чи те, що там сталося, не було для них найкращим варіантом. Перед тим як покинути острів, мешканці вбили своїх собак. Усіх. І лише двох приспали. Решті прив’язали на шиї каміння і кинули в гавань. Своїх собак. — Він похитав головою. — Ніколи не міг зрозуміти, чому люди так вчинили. Але вважаю, що в них була причина. Я досить довго був поліціянтом, тому розумію: що б люди не робили, завжди є причина. І так чи так, це зазвичай особистий інтерес.

— Ви ж не можете вважати, що для Руни було б краще залишитися безлюдною?

— Ні, мабуть, ні. Стракан зробив острів комфортнішим для людей, треба віддати йому належне. Кращі будинки, кращі дороги. Ніхто про нього поганого слова не скаже. — Він знизав плечима. — Я просто не вірю, що все це задурно. Завжди є ціна, яку треба сплатити.

Я подумав, чи не забагато в цьому цинізму.

Стракан допомагав острову, а не експлуатував його.

Але Броуді був не першим поліціянтом серед моїх знайомих, який настільки закам’янів від впливу темного обличчя людства, що не міг побачити його світліший бік.

Знову ж таки, він може бути проникливішим суддею людських характерів, ніж я. Чоловік, якого я колись хибно вважав другом, сказав мені, що я краще розумію мертвих, ніж живих, і, можливо, мав рацію. Принаймні мертві не брешуть і не зраджують.

Тільки зберігають свої таємниці, якщо ви не знаєте, як їх розшифрувати.

— Мабуть, мені вже слід розпочинати, — сказав я.

***

У денному світлі котедж привабливішим не став. Темрява приховувала руйнування та вбогість. Дах похилився, подекуди зяяв дірами, а тріснуті шибки вкрилися десятиліттями густого бруду. Позаду височів величезний масив Бін-Туїріду, безформна купа каміння, вимазана брудними слідами снігу.

Від вхідних дверей до кімнати, де лежали згорілі останки, протягнувся коридор зі стрічки. Стеля над ними, здавалося, могла ось-ось обвалитися, хоча на попіл і кістки дощ іще не протік. У тьмяному світлі, що просочувалося крізь вікно, останки здавалися ще жалюгіднішими, ніж я пам’ятав.

Я відступив і роздивився їх, знову вражений жахливою невідповідністю необпалених руки й ніг. Але попри все жахіття, м’які тканини, що розкладаються, це несподіваний подарунок для того, хто розслідує смерть у пожежі. Вони допоможуть проаналізувати леткі жирні кислоти, установити час, що минув з моменту смерті, а також надати відбитки пальців і ДНК. Зрештою, допоможуть ідентифікувати невідому жінку.

Оскільки це не місце злочину, як силувався довести Воллес, у мене не було реальних причин розставляти мітки навколо останків. Це зазвичай робиться, щоб зафіксувати