Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Не хвилюйтеся, я нічого не скажу, — усміхнулася вона, йдучи на кухню. — Керуєш готелем — вчишся зберігати секрети.

Кухня виявилася одноповерховою прибудовою, набагато новішою, ніж решта готелю. На старій газовій плиті розташувалися важкі каструлі, почорнілі від використання, високий сосновий буфет був заповнений різноманітним посудом. Маленький портативний газовий камін шипів біля великого дерев’яного столу, на якому лежала дитяча книжка-розмальовка та набір олівців. Елен покопирсалася в шухляді, знайшла ключі від машини та вивела мене через двері на маленький двір. Балони з пропаном, схожі на помаранчеві бомби, стояли біля стіни в дротяній клітці. На під’їзній доріжці біля них чекав старий «жучок».

— Він не дуже показний, але надійний, — вона віддала мені ключі. — І ось ще термос чаю й сендвічі. Думаю, ви не захочете повертатися сюди на перекус.

Я з вдячністю взяв пакунок. «Фольксваґен» скреготів і скиглив, коли я його заводив, але зрештою весело загур­котів. Від учора погода не покращилася: сіре небо, вітер і дощ. Але принаймні сьогодні вранці селище ожило.

На вулиці були люди, дітлахи скупчилися біля брами маленької, але нової на вигляд школи. Я шукав Анну, проте не міг її розрізнити серед парок і дафлкотів. Дітей зустрічав чоловік у гостроверхій вовняній шапці, його нездорова худорба впадала в око, попри грубе пальто. Він зупинився й витріщався на мене, коли я проїжджав повз. На мій кивок не відповів, тільки відвів погляд.

Отже, я виїхав із селища, минаючи пагорб із Бодах-­Руною, стародавнім каменем, який показав мені Броуді. Острів не можна було назвати мальовничим, але він таки справляв враження: край пагорбів і темних торф’яних боліт, усіяних вівцями. Єдиною ознакою житла за межами селища був великий будинок, що, як я тепер знав, належав Страканам. Вогні у вікнах вже не горіли, але все одно це була найвеличніша будівля, яку я бачив на острові. Гранітні стіни з башточками та решітчасті вікна, вивітрені атлантичними вітрами, — навколо них панувало відчуття незмінності.

Коли я приїхав, «вольво» Броуді вже стояв біля котеджу. Колишній інспектор з Дунканом сиділи в автофургоні, на маленькій конфорці посвистував чайник. У тісному салоні пахло несвіжим тілом й парами парафіну.

— Доброго ранку, — привітався Броуді, коли я уві­йшов. Він сидів на пошарпаному диванчику, що стикав­ся з відкидним столом. Стара собака дрімала біля ніг.

Чомусь я не здивувався, знайшовши його тут. Можливо, цей чоловік вийшов на пенсію, але він не здався мені людиною, яка могла б залишитися осторонь після відставки.

— Сержант Фрейзер не з вами?

— У нього справи в селищі.

Вираз обличчя в нього був несхвальний, але він нічого не сказав.

— Ви не заперечуєте, що я знову тут? — запитав колишній інспектор, ніби читаючи мої думки. — Я розмовляв із Воллесом сьогодні вранці. Він сказав, це на ваш розсуд.

— У такому разі я згоден.

Тепер, коли Воллес знав, що Броуді не перебільшував, повідомляючи про тіло, я припустив, що він, мабуть, зрадів, що колишній інспектор готовий долучитися до справи. Якщо вже на те, я теж. Хай там як воно Фрейзеру проти шерсті, але не завадить мати під рукою когось із досвідом Броуді.

Дункан позіхнув — юнак вочевидь погано спав, — і з ентузіазмом дитини на Різдво почав розгортати сендвіч з беконом і яйцем від Елен.

— Здається, учора ввечері в нас був гість, — сказав мені Броуді, багатозначно дивлячись на нього.

З повним ротом Дункан описав спробу Меґґі Кесіді сфотографувати останки.

— В неї нічого не вийшло, — наполягав він. — І я змусив її пообіцяти, що вона більше не намагатиметься.

Броуді скептично звів брову, але нічого не сказав. На столі перед Дунканом лежав товстий підручник з криміналістики, із закладкою на перших кількох сторінках.

— Вчився? — запитав я.

Він почервонів.

— Не зовсім. Просто щось почитати, знаєте.

— Дункан каже, що хоче подати заявку у відділ карного розшуку, — додав Броуді.

— Зрештою, — швидко проговорив зніяковілий Дункан, — я ще не приділяв цьому достатньо часу.

— Не завадить знати, що ти хочеш робити, — сказав Броуді. — Я розповідав йому про кілька справ, у яких працював із його батьком, але, здається, це його не відлякало.

Дункан посміхнувся. Залишивши їх теревенити за чаєм, я відкрив кейс, який прихопив із собою. Усередині був мій польовий набір, те, що я завжди брав на роботу.

Диктофон для запису, одноразовий комбінезон, взуття та маски, латексні рукавички, лопатки, пензлі, а також два сита різного розміру. І пластикові пакети для доказів. Багато-багато пакетів для доказів. Мені мало вистачити кількох останніх пар одноразових рукавичок і комбінезонів, більшість із яких я використав на роботі в Ґрампіанах. Комбінезон був дуже великий, одягався поверх пальта. Я насилу нап’яв його, взув захисні бахіли поверх черевиків, насамкінець натягнув латексні рукавички поверх пари шовкових підкладок. Зазвичай я носив із собою хімічні грілки для рук, щоб працювати надворі, але вже витратив їх усі на попередній справі. Доведеться терпіти зашпори в пальцях.

Дункан спостерігав, як я готуюся. Відклав сендвіч.

— Вас це не бентежить? Я маю на увазі роботу з трупами?

— Не будь зухвалим, хлопче, — докорив Броуді.

Констебль зніяковів.

— Вибачте. Я не хотів…

— Усе гаразд, — заспокоїв я його. — Хтось має це робити. Що ж до решти… До цього звикаєш.

Але його слова застрягли в пам’яті. «Вас це не бентежить?» Легкої відповіді не було. Я добре усвідомлював, що багато людей вважають мою роботу жахливою, але то була моя робота. І те, чим я був.

То що ж я відчував, коли виконував свою роботу?

Це запитання все ще крутилося в моїй голові, коли я вийшов із трейлера й побачив лискучий сріблясто-­сірий «сааб», що прямував трасою до котеджу. На звук вийшли Броуді та Дункан. «Сааб» зупинився біля «жучка».

— Що в біса він тут робить? — роздратовано запитав Броуді, коли Стракан вийшов з машини.

— Доброго ранку, — привітався гість. Слідом за ним із «сааба» вискочив його золотистий ретривер.

— Заберіть ту собаку в машину! — кинув Броуді.

Ретривер пильно принюхувався.

Стракан потягнувся, щоб узяти пса, але той уже почув запах та стрілою помчав до котеджу.

— Чорти б його схопили! — вилаявся Броуді й кинувся напереріз.

Колишній інспектор виявився напрочуд швидким для людини його ваги й віку. Він схопив пса за нашийник, коли той мчав повз нього, намагаючись ухилитися. Різко потягнув назад, ледь не підняв над землею, відтягнув до себе.

Підбіг вражений Стракан: