Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

голосу Меллорін. Я повернулася до свого офісу, готуючи курс лікування, рекомендований докторкою Полсон. Зорро скрутився калачиком у кутку.

— Ніяких дрібних демонів, — звітувала я. — Тільки комар. І трохи черв’яків.

— О-о-о, — промовила вона майже із розчаруванням. — То що ж нам робити?

Я переповіла Меллорі те, що мені порекомендувала докторка Полсон. Для очищення артерій Зорро знадобляться кілька місяців лікування й відпочинку. Спочатку курс анти­біотиків. Потім укол миш’яку в поперек, потім місяць перерви, а потім ще два уколи.

— Місяці? Миш’як? Ти впевнена, що саме так і слід чинити?

Я розповіла Меллорін все, що знала про серцевих черв’я­ків: що вони можуть вирости у фут завдовжки, що їх може бути кілька сотень і при цьому проживати в його артеріях, легенях і серці, що після того, як ліки вб’ють черв’яків, ­їхні тіла розпадаються на частини, і якщо тварина надто актив­на, ці шматочки можуть перекрити кровоносні судини, спричиняючи тим самим раптову смерть.

— Ти не можеш допустити його смерті, — сказала Меллорін. — Він все, що в мене є. І він особливий.

— Ніхто не дасть йому померти, — сказала я. — Приходь завтра. Ми складемо план лікування.

Щойно я поклала телефон, як Зорро, скручений клубочком під столом, подивився на мене, а тоді похилив свою голову набік, ніби про щось запитуючи.

— Ти почув мене, Зорро, — промовила я. — Я не дам тобі померти.

Я підійшла до нього й погладила його шерсть. Він витягнув шию під моєю долонею, і я відчула всі його емоції, що пронизали мене — важке дихання; повільне, млосне биття його серця; і десь іще мерехтливе сяйво його дикого маленького лисячого розуму, що підстрибував, перекидався і гасав у низькій траві, полюючи на цвіркунів та мишей.

Він підвівся й вигнув спину дугою. Його шерсть, із рудими й сірими плямками, в яких переважав сірий колір, переливалась у променях світла. Хвіст посмикувався гачком то вправо, то вліво, здіймався над тілом, як вигнута хвиля, прослизав між граційними чорними лапками. Здавалося, що той хвіст був скрізь навколо нього. Здавалося, що у нього був свій розум, своя невгамовна воля. Він був витончений, наче дим.

А потім, наче дим, він почав розділятися. Спершу він розділився на два, потім три, потім на чотири, причому кожне пасмо розпліталося, вивільняючись елегантним вихорцем. Вони мерехтіли і струменіли у своїх особливих ритмах — цей колихався плавно й рівномірно, як ріка, а той смикався, немов під впливом електричного струму, допоки простір навколо маленького жилавого тіла Зорро не ожив і розцвів.

Я відступила й сіла на підлогу.

Зорро мав дев’ять хвостів.

Розділ шостий. Дев’ятихвостий лис

У давній давнині…

За незапам’ятних часів жила собі відьма, що оселилася в бамбуковій хатинці на схилі гори.

Ніхто не зважувався вештатися поблизу її домівки, боячись, що вона зачарує їх, чи перетворить у жаб, чи нашле посуху на їхні рисові поля, чи приготує з них рагу і з’їсть. Їм не варто було перейматися — відьма не бажала зла ні їм, ні їхнім врожаям, ні їхній худобі. І попри те вони трималися від неї осторонь.

Тож ця відьма ніколи не бачила ні одної живої душі, крім тварин, які водилися на тому схилі гори — оленів, кроликів та лисів. Але тиша давала їй спокій, необхідний для того, щоби зосередитися на роботі, тому вона була вдячна. Відьма чи не щодня читала великі старі фоліанти з магії, а ноча­ми вигадувала та вдосконалювала нові й сильні заклинання. Так вона жила багато років, допоки не зістарилася.

Одного ранку вона відчула щось дивне. Хоча день був теплий і сонячний, по краях її зору закралася темрява. Холод торкнувся її кісток. Вона миттєво впізнала це відчуття, як і будь-яка інша відьма.

Це була Смерть, яка прийшла по неї.

І враз її серце сповнилося великим смутком. Вона присвятила все своє життя одній меті — спізнати вищу магію. Вона створила нові заклинання, знайшла нові способи використання магії. І вона всім цим дуже пишалася.

Однак не було нікого, з ким би відьма могла поділитися своїми знаннями. Вона не мала ні дітей, ні учнів, ні коханого, ні помічників. Вона була сама-самісінька. Коли вона помре, всі її знання зникнуть з лиця цього світу. Її праця буде стерта з історії. Буде здаватися, наче вона ніколи й не жила.

Коли смерть наближалася на своїх швидких копитах, відьма вийшла на галявину, що на схилі гори, і прокричала мовою звірів. Молоденьке лисеня в полі хризантем почуло її поклик і прибігло до неї, а відьма підхопила його на руки й міцно обійняла.

Потім вона прошепотіла йому на вухо заклинання. Шепіт відьми пронісся по хребту лиса й обвився довкола хвоста. Вона прошепотіла ще одне заклинання, і його хвіст роздвоївся. З кожним новим заклинанням відшаровувалася частина хвоста лисеняти, аж поки не стало дев’ять хвостів і дев’ять заклинань. З останнім подихом відьма звеліла йому нести її знання хоч на край світу, якщо знадобиться, поки не знайдеться хтось, хто гідний це знання спізнати.

Це було багато років тому, і ніхто не може бути впевнений, але кажуть, що той лис досі шукає.

Розділ сьомий. Таємнича усмішка

Якусь мить я сиділа в мовчазному захваті, дивлячись, як метляються й миготять хвости Зорро. Він глянув прямо на мене, і його погляд був таким же зосередженим і нерухомим, як і тоді, коли я робила рентгенівські знімки. Обережно, щоб не потривожити його, я простягнула руку так, що його хвости торкалися кінчиків моїх пальців. Щоразу, коли вони торкалися мене, я відчувала збадьорливий приплив чогось потужного й чула приглушений і невиразний шепіт слів у вухах.

— Вона не знає, — промовила я, так ніби Зорро міг щось відповісти. Звісно, що він не міг, але йому і не потрібно було. Я одразу зрозуміла, що Зорро був значно особливішим, ніж Меллорін Мартель могла собі уявити. І понад усе на світі я хотіла вилікувати його.

Це бажання було електричним струмом, що пронизував мої кістки, пощипував кінчики пальців і палав у грудях. Я хотіла, щоби Зорро позбувся черв’яків, що душили його артерії та заповнювали легені. Світ би для мене значно покращав, якби я могла зробити все правильно. Якби тільки я могла допомогти цій тварині.

У нас було декілька собачих кліток. Я взяла одну з них і занесла в офіс, потім застелила свіжими ковдрами й поставила миску з водою. Я вивела Зорро з процедурної кімнати, і щойно він побачив клітку, то, здалося, зрозумів задум, і без зайвого шуму заліз усередину. Після