Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

з рентгенівської трубки, рецепторної пластини на регулюючому кронштейні й монітора для показу зображень. Зорро виявився зговірливішим, ніж більшість тварин. Всього за кілька хвилин у мене було три знімки його грудей під різними ракурсами. Я підняла Зорро з процедурного столу й обережно поставила на підлогу. Він сидів біля моїх ніг і спостерігав, як я виводила зображення на екран і проклацувала їх, силкуючись осмислити побачене.

Під смугастою, як у зебри, грудною кліткою, було серце Зорро — темна, напівпрозора плоть, підвішена в блідій, молочній масі органа. З іншого боку, кровоносні судини й аль­веоли, що розгалужувалися на тлі його легень, нагадували крила ангелів. Крізь сегменти спинного мозку я могла простежити доріжку з нервів, що піднімалася до його мозку. Ким би не вважала його Меллорін, усередині Зорро був майже таким самим, як і будь-який інший дрібний ссавець.

Бурштинові очі Зорро зустрілися з моїми. Йому було байдуже, що я досі не маю жодного уявлення, що мені робити з клінікою. Його не бентежило, що я майже весь час злюся. Його не хвилювали борги чи іпотечні кредити. І його не зачіпало те, що я приховувала від своїх близьких. Коли тварина дивиться на тебе, вона не бачить усіх труднощів твого життя. Вони бачать тебе такою, якою ти є в цей момент, і їм не соромно, і не страшно.

Я майже нічого не тямила в рентгені, але дещо виділялося. Яскрава пляма, якої, мабуть, не повинно було бути. Тонка, темна, хвиляста лінія викликала підозру. Загальний стан його грудної клітки мав не зовсім добрий вигляд. Я була майже впевнена, що всі показники були важливі. Але більше я нічого не знала. Ми дійшли кінця моєї ветеринарної експертизи. Я вкотре переглядала рентгенівські знімки, сподіваючись, що в моїй голові щось клацне. Але нічого не клацало.

— Вибач, Зорро, — сказала я. — Я не маю уявлення, що це таке.

Зорро поглянув на мене, нічого не питаючи. І в цей момент я зрозуміла, що повинна його вилікувати.

Я сфотографувала рентгенівські знімки й надіслала їх докторці Полсон. Через мить озвався телефон, і звучання його в порожній процедурній кімнаті видалося мені настільки гучним, що моє серце ледь не вистрибнуло.

— Що це за знімки? — запитала вона.

— Моя подруга принесла свого… собаку, — відповіла я. — Я просто хотіла їй допомогти. Вам нічого не здається там підозрілим?

На іншому кінці лінії запала тиша.

— Ти все ще в офісі? — запитала докторка Полсон.

— Так, — відповіла я, заледве стримуючи паніку в моєму голосі. — Нічого особливого. Я просто… Моя подруга прийшла, тому я…

Знову тривала тиша.

— Можливо, мені слід приїхати й самій оглянути? — спитала вона.

Я завмерла на секунду. Я відчула, як стіни змикаються навколо мене. Вона могла повернутися в офіс і виявити, що я фотографувала заборонену тварину. Вона могла б зателефонувати у службу із захисту тварин, тому що це було її обов’язком. Зорро забрали б, а бідолашна Меллорін Мартель ніколи б мені не пробачила.

— Ти не мусиш, — відповіла я. — Саме тому я відправила тобі фотографії. Щоб тобі не довелося їхати. Чи все має нормальний вигляд? Чи є щось підозріле? Я можу зробити більше знімків, якщо потрібно. Я…

На іншому кінці лінії панувала тиша.

— У грудній порожнині є рідина, — нарешті промовила докторка Полсон. — Ти можеш її побачити.

— О, — сказала я, намагаючись стримати полегшення. — Що це означає?

— Те, що вона заважатиме дихати.

— Заважає, — підтвердила я, а потім швидко змінила свою інтонацію. — Тобто заважатиме?

— Маржан, — сказала вона, — мені було б значно простіше, якби я могла оглянути собаку сама.

— Це не клієнт, докторе Полсон, — сказала я. І не собака. — Просто… Скажіть мені, що робити.

Вона, мабуть, розчула відчай у моєму голосі. І я майже відчувала, як вона вирішує, що робити далі. Навіть Зорро якось весь підібрався, так наче відчував, що якийсь важливий рішенець висить на волосинці. Нарешті докторка Пол­сон заговорила.

— Ти вмієш робити забір крові? — запитала вона.

Мій батько показував мені, як беруть кров у собак і котів.

— А знаєш, де зберігаються набори тестів на антигени?

Я сама запаслася ними за три дні до цього.

— Добре, — відповіла докторка Полсон. — У такому разі ми візьмемо трохи крові і зробимо тест.

Через хвилину я вже протирала спиртом передню лапку Зорро, а відтак ввела голку в його головну вену. Зорро здригнувся, але за мить розслабився. Щойно крові набралося достатньо, я закрила пробірку, викрутила її й вийняла голку.

Крапля крові потрапила на тестер, де повільно розцвіла до смужки з антигеном. Востаннє, коли я спостерігала щось подібне, жінка, яка відправила мене оглянути Кіплінґа, розпитувала про гірканський рід.

— Тест займе десять хвилини, — сказала докторка Полсон.

Я встановила таймер і стала чекати. Зорро ліниво походжав по процедурній кімнаті, його розкішний хвіст метлявся то туди, то сюди. Докторка Полсон тихо шаруділа на іншо­му кінці лінії — можливо, готує вечерю, чи, можливо, прибирає в кімнаті, чи, можливо, просто сидить і дихає.

— Знаєш, — промовила докторка, коли минуло декілька хвилин, — це дуже незвично — приносити собаку подруги після робочого дня й самостійно проводити діагностику.

— Я лише подумала, що так буде простіше, — відповіла я.

— Можливо, що й так. — Я була впевнена, що в неї було ще багато чого сказати щодо цього, але що б вона не думала, вона залишила це при собі, а натомість змінила тему. — Як у тебе справи? Як школа?

— Все добре, — відповіла я.

— Просто добре? — запитала докторка. Птаха-переслідувачка, терпляча і точна.

— Повертаюся до нормального життя, мабуть, — сказала я. Мені необхідно було щось відповісти, та й загалом це була правда. — Я маю на увазі, що «нормально» має тепер зовсім інше значення, ніж раніше, але я починаю розуміти, яке воно, це нормальне життя.

— Я гадаю, ми всі це робимо, — сказала докторка Полсон. Вона помовчала якусь мить, а тоді додала: — Ми дуже за ним сумуємо. Всі сумують за ним.

— Я також, — відповіла я, і захотіла, щоб мої почуття були такими ж щирими.

Ми сиділи мовчки, допоки не прозвучав сигнал таймера. Я взяла тестер і почала вивчати результати. Кров поблякла, а натомість з’явилися дві яскраво-сині цятки.

— Як я і гадала, — сказала докторка, коли я розповіла їй про те, що побачила. — Серцевий черв’як.

— То ти стверджуєш, що це не закляття?

Ані шок від новини, ні тріск поганого мобільного зв’язку не змогли приглушити природний мелодійний ритм