Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 11

Опинившись знову в підвалі, даю волю своїм емоціям. Я присідаю на виступі зі стіни, і просто ридаю мов дитина. В умі обзиваю свого шефа. Він не мав жодного права звільняти мене, я ж у законній відпустці. Мене лякає той факт, що я тепер безробітна. Звісно я не пропаду. В мене була купа пропозицій, від інших компаній, але це було до сьогодні. Бо я дуже сумніваюся, що Колотов дозволить аби конкуренти взяли мене на роботу. Він має чималі зв’язки. Тож навіть сумніву не маю, що шеф попередить всіх, аби не брали мене на роботу.

Я здригаючись зітхаю. Розмазую сльози по обличчю, і не можу заспокоїтися. При тім, що в мене є чималі заощадження, я не хочу сидіти без роботи.

Мізки заповнюють дурнуваті думки, і спокою не дає давня ідея, відкрити свій телевізійний канал. Бо тут вплинути Колотов точно не зможе. І якщо чесно я втомилася ідеалізувати все, і закривати проколи знаменитостей. Мене давно приваблює геологія історія і подорожі. Крадькома я часто мрію, як матиму свій канал, подорожуватиму Україною та світом, і відкриватиму для людей цікаві історичні факти.

Знову здригаюся від ридання та свіжих сліз. Не можу заспокоїтися та прийняти той факт, що мене викинули з компанії, як непотріб. Так наче я й не важила нічого для компанії. Скільки разів я і ще двоє чоловіків, редактор та ще один журналіст працювали цілими добами, аби вирулити ту чи іншу ситуацію, і врятувати компанію.

Але хто це тепер цінує..?

Шморгаю носом витираю свіжі сльози. Раптом чую лагідний вітерець, що торкається мого волосся. Тут і близько вітру не може бути, тож я здогадуюся, що це султан.

Вкотре шморгаю, і витерши сльози рукавом легкої трикотажної кофти, у пів тону хрипким голосом звертаюся до нього.

— Султане, я знаю, що ти тут. Не треба ховатися. — нервово ковтаю, і зі свіжими сльозами додаю. — І шкодувати мене не треба. Я сама у всьому винна. — таки схлипую. — Людям не можна вірити, а тим паче показувати свою відданість та готовність на все. Тоді люди приймають це як належне, і зовсім не цінують.

Раптом чую невдоволене бурмотіння, а вже за кілька секунд пере ді мною повільно проявляється жебрак.

Я шморгаю носом, і прихилившись головою до стіни, нервово ковтаю і прошу.

— Султане, не бубни посеред тиші. Я все ще жива, і ти мене лякаєш.

Жебрак хмуриться, але погоджуючись киває головою.

Я ледь всміхаюся. Напевно я точно зійшла з розуму. Розмовляю з примарою. Хмикаю, і аби відірватися та розважитися, цікавлюся.

— Султане, скажи, а я красива?

Жебрак кілька секунд, здається дивиться мені в очі, а тоді погоджуючись киває головою. А я не можу втриматися, і уточнюю.

— Дуже?

Чую незрозуміле бурмотіння. Брови султана хмуряться, і він вкотре згідно киває головою.

Я витираю залишки сліз, і на мить закусивши нижню губу, допитуюся.

— Тоді, чому я бачу тебе у цьому лахмітті, а не молодого і красивого?

Бубоніння посилюється стає чіткішим. Султан ще більше хмурить брови, його очі стають темними. Він проходить повз і йде у бік центральної частини підземелля.

Я нарешті тихо сміюся. Хоч якась розвага. Мені подобається сердити султана.

— Ну і куди ти пішов? А допомагати мені хто буде? Повертайся. Я пожартувала...

Та султан йде голосно сунучи ногами, ще й бубнить. На мої слова не реагує зовсім.

— Гаразд іди! Я теж піду. — нервово кидаю, й підіймаюся. Йду до віконниці забираю свій рюкзак, і справді йду з підвалу. Я перенервувала, і мені нічого не хочеться.

Та не встигаю дійти до центральної частини підземелля, як переді мною з’являється султан, якого щойно видно не було. Він все ще хмуриться. В його очах бачу невдоволення та докір.

— Чому повернувся? Ти ж образився?!! — вимогливо заглядаю в його очі.

З хвилину у нас триває протистояння очима, і я ловлю себе на тому, що я справді божевільна не те, що без роботи залишилася, то ще й сперечаюся з привидом.

Раптом султан вказує поглядом в бік. Я зиркаю туди, і бачу як на цегляній стіні з’являються вогняні букви. На моїй шкірі виступають сироти від того, що відбувається, бо на стіні з’являються цілі слова. Але біда в тому, що це швидше за все турецька, а я її не знаю.

Збентежено зиркаю на султана.

— Це турецька?

Він погоджуючись киває, а я дратуюся і з пересердя кидаю.

— Я не знаю турецької, і не розумію її...

Не встигаю договорити, як з кишені штанів вилітає мій телефон, і падає на бетон.

Все! Моєму телефону гайки!

Я миттю підіймаю гаджет, що лежить екраном до бетону. Дивуюся, екран цілий, жодної подряпини. Напружено дивлюся на султана, який поглядом кидає на телефон.

Мої очі стають квадратними, я розумію його натяк, але разом з тим він дивує мене.

Розгублено дивлюся кілька секунд то на телефон, то на султана. Вмикаю гаджет та вимкнувши обох операторів, підключаюся до місцевого інтернету. Лише тоді фотографую текст, що палає на стіні. Й на емоціях кидаю.

— Який же ти мудрий, султане! Де ж такий тільки взявся?!!

Старець лише гордо скидає підборіддя, й відвертає голову в бік.

Я заганяю фото в Гугл об’єкти. Добре, що в фортеці є безкоштовний Wi-Fi, і за кілька секунд, читаю.

— Мені потрібна твоя допомога?

Переводжу здивований погляд на султана, й зі сарказмом кидаю.

— Справді? А я гадала ти розважаєшся?

Султан знову хмуриться, і мене це частково дратує. А він тим часом не погоджуючись киває головою. Я ж не витримую і цікавлюся.

— Султане, ну чому ти такий нудний? Ти, що жартів не розумієш?

Султан лиш нахмурено не погоджуючись киває головою. Я зітхаю й чесно зазначаю.

— Гаразд, проїхали! Але, султане, мені теж твоя допомога потрібна, бо аби допомогти тобі, я маю знати, що конкретно робити, і куди йти.

Султан вирівнює брови, і махнувши рукою, кличе мене за собою. Повернувшись прямує у той тунель, з якого я щойно вийшла.

Я хмикаю та йду за чоловіком. Схоже я навмання обрала правильний шлях. Інтрига всередині мене росте. Бо ж цікаво куди мене, веде султан.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍