Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

У дворі фортеці зустрічаюся з гідом Олександром. Він проводить мене у підземелля.

 Ми йдемо у двох, Олександр не змовкає, а я чітко відчуваю присутність тут султана, та оскільки його не видно, то я й мовчу і вдаю наче все добре.

Допомігши мені Олександр іде. Я роззираюся довкола, міркую, з чого б почати. Хоча центральну частину підземелля напевно чіпати не варто, тут вже все рито-перерито, відповідно й досліджено. Тому крокую у глиб підвалу.

Здригаюся коли цілковиту тишу порушує телефонний дзвінок.

Поспіхом виймаю гаджет з кишені, на екрані світиться ім’я мого шефа. Я відчуваю, як при холоді підземелля мені стає душно. Кладу рюкзак у вбудовану у стіні віконницю, і йду на вихід з підвалу, бо ж розумію, що тут зв’язок поганий.

Виходжу на вулицю й ховаюся у тіні поруч з входом. Мене трясе, адже я налаштована відстоювати свої позиції. Знімаю слухавку, і не вітаючись кидаю.

— Слухаю!

— Цвітано, ти де? — суворо питає шеф. — Я негайно хочу бачити тебе у себе.

— Миколо Івановичу, я не в офісі, — сухо заявляю, хоча від наказу чоловіка стає моторошно.

— Цвітано, я тебе здається попереджав?!! — зірвано шипить шеф.

— Я вас теж вчора попередила, — нагадую, і буквально тремчу, бо розумію, що це лише початок конфлікту.

— Ти мене попередила?!! — з іронією кричить Микола Іванович. — Та хто ти така, щоб попереджати мене? Мої накази, не має права заперечувати ніхто, а тим паче нехтувати ними.

Голос шефа переходить на розлючений крик. Я вислуховую купу критики, у свій бік. Тирада тримає хвилин десять, а далі чоловік ставить ультиматум.

— В тебе часу до обіду, аби з’явитися в офісі, та виправити ситуацію. Але знай, премії цього місяця ти не отримаєш.

Я на мить закриваю очі. Набираю повні легені повітря, і відчуваю, як моє терпіння вривається. Можливо якби ми були віч-на-віч, я б стримала емоції, але оскільки розмова відбувається телефоном, то я дозволяю своїм емоціям взяти верх над собою.

— Я не приїду! І досить мені погрожувати та гнобити мене. Чи ви думаєте вам все можна?!! Одних можна берегти та леліяти, а на інших їздити без кінця і краю...

— Та, ти... Ти... — Ледь не затинається від люті шеф. — Ти за кого себе маєш? Думаєш пуп землі знайшлася? Чи може така незамінна? Га?!! Чи може думаєш, я вклонятимуся тобі..? А дідька лисого! — Чую, як чоловік жадібно ковтає повітря, а за секунду додає. — Ти звільнена за статтею сорок, пункт три...

Я нервово ковтаю, і забираю телефон від вуха, оскільки чоловік поклав слухавку. На моїх очах з’являються сльози, я швидко змахую їх, і повертаюся до підземелля.