denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

Глава 4. Феофаній

Засмучена Ніка йшла садом. Вона не розуміла, чому Марк нагрубіянив їй, адже вона всіма силами намагалася йому догодити і сподобатися, вона звикла, що саме їй хочуть сподобатися і догодити. Цим вона дуже часто користувалася, і тому оточила себе лише злими та зарозумілими людьми. Ніка сіла під деревом і замислилась. У її голову лізло багато думок, вона думала про сім'ю, про всіх молодших братів і сестер. Думала про батька алкоголіка і про маму, яку вона майже не бачить через її роботу, згадала про Микиту, на диво, їй стало незручно перед ним, адже він виявляв до неї симпатію та доброту, а вона лише кричала на нього та ігнорувала. Хоча він і поводив себе дивно, але нічого поганого їй не зробив.

– Чого задумалася, Вероніко? – почулося поряд.

 

– Я - Ніка! – прокричала вона, ще не знаючи хто це.

Ніка встала і побачила, що поруч стоїть хтось у чорній мантії та каптурі, він нагадував їй сектанта. Раптом те, що стояло перед нею, зняло капюшон, і тут Ніка зрозуміла, що говорила з нею далеко не людина. Це була істота, що віддалено нагадувала її саму, ось тільки очі у тієї потвори горіли червоним полум’ям і з них текла кров, а з великого і страшного рота стирчали, без перебільшення, величезні гострі зуби.

– Ти хто? – злякано запитала Ніка.

– Ти що, Вероніко, не впізнала мене?

– Я не Вероніка! – сердито сказала вона.

– Ні, ти Вероніка, а я і є та сама Ніка, яка живе в тобі.

– Хто ти така і що тут забула?

– Чого грубіяниш мені? – істота єхидно вишкірилася.

– Хочу та й грубіяню.

– Ого, які ми сміливі, безглуздо, мабуть, грубіянити самій собі?

– Ти не я, я взагалі не знаю, хто ти.

– Я - твій нічний жах, той монстр, який ховається у тебе під ліжком, я - це твоя зарозумілість, твоя гордість, твій внутрішній світ, твоя душа.

– Моя душа не може виглядати так!

– Так? Ти впевнена? Тоді чому всі люди, які тебе знають, бачать її саме такою? – прокричала істота.

– Ти все брешеш! Це жарт? Мене розіграли?

– Жарт, тобі жарт розповісти? Той хлопець, котрий бігав за тобою рік, пам'ятаєш, що ти сказала йому? Що він, виродок. Адже він усе робив заради тебе, він страждав, плакав, а тепер ненавидить тебе і вважає тебе монстром, і саме так він бачить тебе. Пам'ятаєш ту дівчинку, яку ти ображала постійно, як ти і твої бісові подружки знущалися з бідолахи? Так ось вона до іншої школи перейшла.

– І що? Мені байдуже.

– Ти не Ніка, ні, ти лише дрібна, жалюгідна і підла шавка Вероніка, і ти ніколи не станеш щасливою.

Від цих слів у Ніки побігли мурашки по шкірі. Вона поволі почала відступати назад. Істота загарчала. Ніка зірвалася з місця, і побігла, але варто було їй пробігти пару метрів, як вона врізалася в Микиту, який шукав її.

– Ніко, ти чого? – злякано запитав Микита.

– Ти теж це бачив? – розплакалася Ніка.

– Тихше, що бачив?

– Ту страшну дівку.

– Тут нікого немає, – здивовано сказав Микита. Ніка озирнулася на всі боки, і справді нікого вже не побачила. Микита спробував заспокоїти її та повів на пляж.

Тим часом Аня та Женя вже вели своє розслідування. Вони пішли до бібліотеки, щоб знайти хоч щось про це місце, а можливо, і про табір. У бібліотеці їх зустріла вже літня жінка.

– Дівчата, вам чого? – сказала вона злякано, ніби ніхто і ніколи не заходив до бібліотеки.

– А ми хочемо знайти почитати щось із жанру фантастики, – сказала Аня.

– Може вам допомогти?

– Ні, дякую, ми самі.

Дівчата почали ходити бібліотекою у пошуках цікавих для них книг, але нічого про історію табору або взагалі цього місця вони не знайшли.

– Ань, дивись, – Женя показала на полицю, де лежала чорна книга з дивними знаками на палітурці.

– Думаю це те, що нам потрібно.

– Дівчата взяли книгу і почали її вивчати. Книга була вже дуже стара, видно було, що ніхто її не відкривав. Відкривши її, дівчата побачили дивні символи та знаки.

– Ань, що це означає?

– Мені здається, що вони щось означають, але що?

– І я не знаю.

– Дивно, її не друкували.

– Як це?

– А ось так, я багато книг бачила та читала, але це все від руки написано.

У книзі їм зустрічалися різні малюнки лісу і дивних людей у мантіях та капюшонах. На цьому моменті дівчата зрозуміли, що це саме те, що їм потрібно, але варто було їм перегорнути ще одну сторінку, як жінка буквально вирвала її з рук Ані.

– Ви де це знайшли? – голосно й грізно спитала вона.

– Та на полиці лежала, а що тут такого? – з обуренням запитала Женя.

– Вам не варто це читати. Не для дітей.

– Але там нічого такого немає! – сказала Аня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍