Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

Хмара закрила собою небо, чорні колони-смерчі люто крутилися вздовж всього обрію, на поверхню впала темрява.

— Скоро піде дощ. Скафандр протримається годину, — Норд чекав. Минулого разу Хмара насильно відокремила душу від тіла й затягнула в себе, а зараз чоловік зробить те саме добровільно.

— Я давно здогадувався, чого прагне Хмара. Спалені зонди — попередження про неминучу смерть. На планеті я доживаю останні хвилини в людському тілі, а потім приєднаюся до Хмари. Ти чуєш, Нільсе?

— Кожне слово.

— Я потрібен їй не менше, ніж вона мені. Ми отримаємо те, чого нам бракує. Хмара — душу, а я — Всесвіт. Разом завжди легше... Я думаю про розкидані в просторі й розділені відстанями оази чужого життя, про руйнівників, котрі досі десь переховуються і виношують жорстокі плани реваншу, про відчай тих, кому не під силу поміняти  світило, котре згасає, про молоді раси, які в прагненні вижити переступали межу й знищували конкурентів… Пора, — зважився картограф, кидаючи болісний погляд на первісно-дикий пейзаж.

Змієподібні яскраві розряди в периферійній частині Хмари провіщали дощ. Скоро по шолому застукотіли тверді частки, огортаючи скафандр феєричними мікровибухами.

Норд Зейн одним рухом відімкнув замки й скинув шолом, потім різко видихнув повітря, судомно втягнув розріджене вуглецеве, зайшовся кашлем і похилився набік. Картограф кілька секунд боровся зі спокусою надіти шолом, тож кинув його якнайдалі, а пальцями вхопився за горло, міцно стиснув. Спазм скував тіло, серце закалатало в агонії, в голові стало порожньо й темно. Край одного життя і початок іншого.

Норд Зейн отямився, обійшов тіло в скафандрі, вдивляючись в спотворені, але такі знайомі риси обличчя. Хвилину тому це був він, а тепер то лише шкаралупа, пристосована для руху, оснащена камерами-очима, рецепторами запахів, нервовою системою, сенсорами рівноваги, аудіоприймачами-вухами та комп’ютером-мозком для сприйняття й обробки інформації з вбудованими посередницькими функціями між тілом та душею.

Пейзаж помінявся. Чіткі обриси скель попливли розплавленим склом, чорні стовпи стали брудно-білими, а вгорі окреслилася фіолетова куля. Вона притягувала до себе картографа, і він, втративши обтяжливу вагу, звільнився з пут гравітації та поволі підносився в зеніт, не випускаючи з поля зору мертве тіло. Хотілося сказати: «Спочивай з миром». Але — нічим. Тільки думки. Цілий рій думок. Різних, яскравих, в’язких, похмурих, ейфорійних, ексцентричних… Норд Зейн не втратив здатності сприймати інформацію та аналізувати її, отже картограф продовжував жити, і смерть не остаточний вердикт для розчинення особистості в ефірі. А може то Хмара консервує Норда, щоб зберегти в недоторканому вигляді для подальшого дослідження дивного прояву життя. На вигляд воно слабке, а здатне зруйнувати цілу планету. Є над чим замислитися.

Всі думки, емоції, знання записуються Хмарою. Від неї не приховати злі задуми. От тільки звідкіля мертве може знати про добро й зло? Ці поняття притаманні лише людській расі в певному моральному контексті. І не завжди благі наміри сприйматимуться за прояв лояльності. У Хмари можуть існувати власні критерії. А пам’ять Трола Вегера? То лише зліпок один в один, без коментарів та оцінок, закинутий в мозок Норда для особистого використання. Навіщо тоді блокувати? Познущатися? Перевірити інтелект? Запобігти серйозній загрозі існуванню Землі? Про Сонячну систему Хмара дізналася з пам’яті картографа, тож вирішила втрутитися. Мертве на подібне не здатне. Висновок витікав однозначний: поняття добра й зла в загальній інтерпретації універсальні. Культ Раха і Каха протиприродний. Картограф підіймався до живої істоти, можливо штучної, створеної потужною цивілізацією, що колись існувала на Форі. Як же багато часу знадобилося Норду, аби зрозуміти прості речі. А чи він сам допетрав, без підказок? З глибин свідомості виринула геть божевільна думка, що Норда використають «гвинтиком» у поламаній схемі. Жахіття табуном промчали в ефемерній структурі людської душі. Бачити, мислити, непокоїтися, боятися, чути, — почуття не щезли, а загострилися обсидіановим лезом, спектр сприйняття розсунувся, але навіщо Хмарі Норд Зейн?

Картограф угвинчувався в наелектризовані темні шари. Спалахи пронизували утворення блакитно-червонястими розрядами, м’яке потріскування нагадувало горіння сирих дров.

Фіолетова куля, переповнена енергією, поляризувала темні часточки, відірвані від скель й трансформувала в зброю. Один слабенький заряд не спричинить великої шкоди, а коли їх десятки тисяч… Норд на собі відчув дію тих крихітних бомб.

Картограф подолав чисту буферну зону, готуючись зануритися в сяйнисту пружну субстанцію оболонки. Почуваючись комахою, котра повзе по меду, Норд енергійно проривався всередину, аж раптом усвідомив ще одну просту річ: не обов’язково лізти в пекло, якщо існує альтернативний варіант. Зовсім поруч відкрилося світле вікно. Воно закликало повернути до нього. Невже Хмара відпускає? Та вона особливо й не запрошувала в гості. Еге, ось це і є вибір куди прямувати душі. Чергове випробування. Скільки ж їх буде? Норд вважав, що добровільна смерть найкрутіше з усіх. На мить картограф розгубився. Як і всяка душа він мав право обрати дорогу, і Хмара безсила перешкодити. То куди себе спрямувати? Секунда роздумів, здавалося, розтяглася в мільярд років, а потім викристалізувався логічний ланцюжок: докласти море зусиль, організувати зоряну експедицію, вдруге опинитися біля Росс 128 і відступити, поховати мрію під попелом зневіри? Невже Норд уникатиме долі, пристане на зрадницьку втечу?

Світлий овал вікна потьмянів.