Томас Манн - Доктор Фаустус

Адріанових друзів, щоб ми дістали запрошення й для них. Бо Адріан у своїх картках писав, що, бажаючи ознайомити прихильних до нього людей, яких сподівається бачити в себе, зі своїм щойно закінченим симфонічно-хоровим твором, заграє їм на фортепіано кілька найхарактерніших партій з нього. Це зацікавило й декого з осіб, яких він не мав наміру запрошувати, наприклад, актрису на героїчні ролі Таню Орланду й тенора пана Чеєлунда, що вдалися по протекцію до Шлагінгауфенів, або видавця Радбруха і його дружини, які напросилися в гості через Збройносена. До речі, Адріан власноручно написаною карткою запросив і Баптиста Шпенглера, хоч його, як він мав би знати, вже півтора місяця не було живого. Цей дотепний чоловік, проживши заледве сорок п'ять років, на жаль, помер від хвороби серця.

Мені, признаюся, весь той захід не вельми подобався. Важко сказати чому. Адріанові за його натурою не випадало скликати до своєї відлюдної оселі стільки народу, здебільшого і внутрішньо, і зовнішньо дуже далекого йому, щоб прилучити його до свого найсамітнішого твору. Мені не подобалося не так саме запрошення, як те, що цей вчинок, на мою думку, зовсім не личив йому, — хоч і саме запрошення також не подобалося. З певної причини — по-моєму, я вже натякнув читачеві, з якої,— в мене було спокійніше на серці, коли я знав, що він сидить сам у своєму притулку і його бачать лише людяні господарі хутора, сповнені любові й поваги до нього, та дехто з друзів: Збройносен, мила Жанетта, його шанувальниці Розенштіль і Некеді, ну і я сам, а не тоді, коли я думав, що він, відвиклий від світу, виставить себе на очі цій строкатій юрмі, також не звиклій до нього. Але що мені залишалося робити, як не докладати рук до цієї витівки, що вже надто далеко зайшла, як не слухатись його вказівок і не передавати по телефону запрошення завітати до Пфайферінга? Відмовок не було, навпаки, як я вже казав, самі лише прохання дістати дозвіл іще для когось.

Я не лише на схвалював Адріанового заходу, а й, признаюся, навіть розмірковував: може, мені самому не поїхати на цю зустріч? Та проти такої спонуки повстало моє чуйне почуття обов'язку, я вирішив, що, хочу чи не хочу, а мушу бути присутній там і за всім стежити. Тож тієї суботи ми з Геленою виїхали опівдні до Мюнхена, де сіли на поїзд, що йшов на Гарміш через Вальдсгут. У купе разом з нами їхали Збройносен, Жанетта Шойрль і Кунігунда Розенштіль. Тим самим поїздом, тільки в інших вагонах, вирушили до Вальдсгута й решта запрошених, крім Шлагінгауфена, старого пенсіонера, що розмовляв швабською говіркою, та його дружини, в дівоцтві фон Плаузіг, які разом зі своїми приятелями-співаками поїхали машиною. Вони прибули до Пфайферінга раніше за нас і зробили нам велику послугу: кілька разів їздили на станцію з хутора і привозили групами тих гостей, що не зважувались іти пішки (погода трималася добра, хоч на обрії тихо гуркотів грім), бо про те, щоб вислати по них підводу, ніхто не подбав. Пані Нічичирк ми з Геленою знайшли на кухні, де вона з допомогою Клементини з великим поспіхом готувала перекуску для такої громади гостей: каву, бутерброди й холодний яблуковий сік. Вона збентежено пояснила нам, що Адріан жодним словом не попередив її про цей наїзд.

Тим часом старий Зузо, чи Кашперль, люто гавкав надворі перед своєю будою і бряжчав ланцюгом, кидаючись на чужих людей. Він утихомирився аж тоді, як перестали прибувати нові гості і всі зібралися в залі з Нікою, куди служник і служниця донесли стільців, позабиравши їх не тільки з вітальні, а й зі спалень нагорі. Крім тих запрошених, яких я вже згадував, назву навмання ще кількох, що навернулися мені на пам'ять: багатія Булінгера, художника Лео Цінка, якого, власне, ні Адріан, ні я не любили і який, певне, був запрошений разом із покійним Шпенглером, Гельмута Інститоріса, тепер солом'яного вдівця, доктора Краніха, що мав звичку чітко вимовляти кожен склад, пані Біндер-Майореску, Кнетеріхів, портретиста Нотебома, що полюбляв заяложені жарти, і його дружину, яких привіз Інститоріс. Приїхав також Сикст Кридвіс та учасники дискусій у його вітальні, а саме: геолог Унруе, професори Фоглер і Гольцшуер, поет Данієль Цур Геге в чорному сурдуті, застебнутому на всі ґудзики і, хоч як мені було прикро, навіть дурноляп Хаїм Брайзахер. Фахових музикантів поряд з оперними співаками репрезентував Фердінанд Едшмідт, диригент цапфенштесерського оркестру. А ще туди прибув, на мій величезний подив, та й не тільки на мій, барон Гляйхен-Русвурм, що, наскільки мені було відомо, після пригоди з мишею вперше з'явився на люди разом зі своєю огрядною, проте елегантною дружиною, австрійкою за походженням. Як з'ясувалося, Адріан іще тиждень тому послав запрошення до його палацу, і, мабуть, таким дивним чином скомпрометованого Шіллерового онука дуже втішила ця незвичайна нагода повернутися в товариство.

І ось усі ці люди — як я вже казав, душ тридцять — очікувально стовбичать у селянській залі, знайомляться одні з одними, зацікавлено перекидаються словом. Я бачу Рюдігера Збройносена в незмінному пошарпаному спортивному костюмі, оточеного жінками, яких там було повно. Чую милозвучні голоси драматичних співаків, що горують над усіма іншими, астматично-чітку мову доктора Краніха, хвалькувату балаканину Булінгера, запевняння Кридвіса, що ця зустріч і те, чого від неї можна сподіватися, «наджвичайно вашливі», і фанатичне «Так, це правда, нічого не скажеш!» Данієля Цур Геге, яке він виголошує, притупуючи закаблуком. Баронеса Гляйхен переходила від одних гостей до других, шукаючи співчуття безглуздій невдачі, що спіткала її чоловіка.

— Ви ж бо знаєте, яку ми мали ennui[614],— казала вона то тут, то там.

Я з самого початку зробив одне відкриття: багато запрошених не помітили, що Адріан давно вже був у залі, й розмовляли так, немов чекали на нього, просто тому, що не впізнали його. Він сидів спиною до вікна біля важкого овального столу посеред зали, де ми колись розмовляли з Саулом Фітельбергом, одягнений так, як він тепер одягався завжди. Чимало гостей питали мене, що то за добродій сидить біля столу, і після моїх спершу здивованих відповідей, мурмотіли: «Ага, так, так!» — раптом упізнавши того, хто їх запросив, і поспішали привітатися з ним. Як же він змінився на моїх очах, коли таке могло статися! Звичайно, не в останню чергу його не впізнавали через бороду, в чому я й запевняв тих, хто ніяк не міг повірити, що це справді він. Біля його стільця стояла, виструнчившись, немов