Елізабет Костова - Історик

— Ніколи.

Його обличчя спалахнуло від гніву, сполотніло, ніздрі й губи затремтіли.

— Ви, без сумніву, помрете тут, професоре Россі, — сказав він, насилу стримуючи лють. — Ви ніколи не вийдете із цієї кімнати живим, хоча в новому житті зможете виходити з неї. Чому б не залишити собі певний вибір?

— Ні, — тихо відповів я.

Він підвівся, і в його посмішці була погроза.

— Тоді ви будете працювати на мене всупереч своєму бажанню, — сказав він.

Темрява стала насуватися на очі, але внутрішньо я тримався — за що? Шкіра в мене почала тремтіти, зірки спалахнули на тлі темних стін кімнати. Коли він підступив ближче, я побачив його обличчя без маски: видовище таке жахливе, що я не можу згадати його зараз, хоч і намагаюсь. А потім я нічого не пам’ятав тривалий час.

Я прийшов до пам’яті в саркофазі, у темряві, і подумав, що це знову перший день і я вперше прокинувся тут, — але потім згадав, що точно знаю, де знаходжусь. Я був дуже слабкий, значно слабший цього разу, бо рана на моїй шиї кровоточила й пульсувала. Я втратив кров, але не так багато, щоб позбутися сил. За якийсь час мені вдалося посунутись, а потім і вибратися зі свого ув’язнення. Я згадав ту мить, коли знепритомнів. У тьмяному сяйві свічок я бачив, що Дракула знову спить у своїй величезній труні. Його розплющені очі блищать, як скло, губи червоні, рука міцно тримає кинджал. Я відвернувся, жахаючись тілом і душею, сів біля вогню й спробував поїсти — страви на столі чекали на мене.

Як видно, він хоче знищувати мене поступово, протримати мене до останньої хвилини, пропонуючи той вибір, що він надав мені вчора: щоб я все-таки перейшов на його бік вільно, за власним твердим бажанням. Тепер у мене одна мета… ні, дві: померти, зберігши в собі якнайбільше власних якостей, сподіваючись, що вони потім будуть тим маленьким опором проти злих учинків, які я буду скоювати, коли стану живим мерцем; мені треба залишатися живим якомога довше, щоб більше записати, хоча, можливо, цей запис теж перетвориться на мертвий пил. Тільки ці дві мети підтримують мене. Доля моя занадто жахлива, щоб я міг плакати.

Третій день

Я вже не впевнений, який це день: починаю відчувати, що минуло кілька днів, або я спав кілька тижнів, або моє викрадення трапилося місяць тому. У кожному разі, пишу я втретє. Я цілий день обстежував бібліотеку: не для того, щоб за бажанням Дракули скласти каталог, а для того, щоб знайти якнайбільше інформації, яка б стала у пригоді кому-небудь, хоч це марно. Тож просто запишу, що знайшов сьогодні. Наполеон наказав убити двох своїх генералів під час першого року свого імператорства — про ці смерті я ніде не читав. Я також встиг переглянути короткий твір Анни Комніної, візантійського історика, названий «Застосування імператором катування на благо народу», якщо моя грецька не зраджує мене. У розділі алхімії я знайшов красиво ілюстровану книгу Кабали, можливо, з Персії. На полицях єресі я натрапив на працю візантійського святого Іоана, але там щось не так із початком тексту — там ідеться про темряву, а не про світло. Треба буде уважно перечитати її. Я також знайшов англійське видання, датоване 1521 роком, під назвою «Філософія жахливого» — це твір про Карпати, а я було вважав, що його загублено.

Я занадто стомився і дуже хворий, щоб вивчити ці тексти так, як треба, як повинен, але щойно побачу щось нове, я забуваю про своє безсилля і вибираю це з почуттям цілковитої безнадії. Тепер мені треба знову трохи поспати, поки спить Дракула, щоб я зустрівся зі своїм наступним випробуванням дещо сильнішим після відпочинку.

Четвертий день

Розум у мене вже теж починає обсипатися по краях, як старий папір. Я це відчуваю, борюся, але не можу нормально стежити за своїм часом, забуваю про свої знахідки в бібліотеці. Я почуваюсь не просто слабким, а хворим: сьогодні в мене було таке відчуття, від якого стислося моє нещасне серце. Я переглядав працю незрівнянного архіву Дракули з катувань і побачив у книзі іп quatro гарною французькою мовою опис дизайну нової машини, що вмить відділяє голову від тіла. Там була ілюстрація: частини машини, елегантно одягнена людина, чию голову теоретично передбачалося відокремити від тіла. Коли я подивився на цей дизайн, я відчув не тільки відразу через мету призначення предмета, не тільки подив від дивного стану книги — я також раптом зазнав гострого бажання побачити реальну картину, почути крики юрби, побачити струмінь крові над вишитим комірцем і оксамитовим піджаком. Кожен історик знає спрагу побачити минуле в реальності, але це було щось інше, новий голод. Я відклав книгу вбік, поклав свою пульсуючу від болю голову на стіл і заплакав уперше з моменту ув’язнення. Я не плакав уже кілька років, від дня похорону моєї матері. Сіль моїх власних сліз трохи заспокоїла мене — такий звичний смак.

День

Монстр спить, учора він не говорив зі мною, хіба що запитав, як просувається каталог, а потім кілька хвилин перевіряв мою роботу. Я надто стомився, щоб продовжувати роботу просто зараз і щоб друкувати теж. Я сяду біля вогню й спробую зібрати залишки самого себе.

День

Учора він знову посадив мене перед вогнем, наче в нас усе ще тривала цивілізована розмова, і сказав, що незабаром перенесе бібліотеку — раніше, ніж збирався, оскільки насувається якась небезпека.

— Це буде ваша остання ніч, а потім я залишу вас тут ненадовго, — сказав він, — але ви прийдете до мене, коли я вас покличу. Потім ви зможете почати роботу в новому й більш безпечному місці. Пізніше ми подумаємо про те, щоб відпустити вас у світ. Подумайте, кого 6 ви могли привести мені, щоб допомогти в нашій справі. Зараз я залишу вас там, де вас нізащо не знайдуть.

Він посміхнувся, від чого в мене все попливло перед очима, і я намагався зосередитися на вогні.

— Ви були дуже упертим. Мабуть, вас варто замаскувати під виглядом святих мощей.

Я не наважувався запитати, що він мав на увазі.

Отже, це всього лише справа часу, коли він закінчить моє смертне життя. Зараз уся моя енергія знадобиться мені, щоб дати сили в останню мить. Я обережний і не думаю про людей, яких я любив, сподіваючись, що не згадуватиму їх у моєму наступному, проклятому стані. Я сховаю цей