Елізабет Костова - Історик

запис у найкрасивішій книзі, що знайшов тут — в одній із небагатьох книг його бібліотеки, які не дають мені й найменшого задоволення — а потім сховаю й саму книгу так, щоб вона більше не належала його архіву. Якби тільки мені вдалося перетворитися на порох разом із нею! Я відчуваю, як наближається захід сонця у тому світі, де світло й темрява все ще існують, і використаю всю свою енергію, щоб залишитися собою до останньої миті Якщо є хоч якесь добро в житті, в історії, у минулому, я кличу його на допомогу, кличу з усією пристрастю, з якою жив.

Розділ 74

Хелен двома пальцями торкнулася чола свого батька, немов посилаючи благословення. Вона душила в собі ридання.

— Як ми зможемо забрати його звідси? Я хочу поховати його.

— Ми не маємо часу, — з болем відповів я. — Повір, він би хотів, щоб ми самі вийшли звідси живими. Я певен.

Я зняв піджак і дбайливо накрив ним його мертве обличчя. Кам’яна кришка була занадто важка, щоб покласти її назад. Хелен підібрала свій маленький пістолет, обережно перевірила його, навіть у такому збудженому стані.

— Бібліотека, — прошепотіла вона. — Ми повинні знайти її зараз же. Ти чув щось кілька секунд тому?

Я кивнув.

— Гадаю, так, але не зрозумів, звідки йшов звук.

Ми стояли й прислухалися. Тиша висіла над нами. Хелен пробувала стіни, промацувала їх, тримаючи в одній руці пістолет. Світло від свічок було дуже тьмяним. Ми ходили навколо, натискали й стукали. Але там не було ніш, нічого, що здавалося б підозрілим.

— Зовні напевно вже темно, — прошепотіла Хелен.

— Я знаю, — відповів я. — У нас, можливо, є десять хвилин, а потім краще забиратися звідси, я впевнений у цьому. — Ми знову пішли по колу маленької кімнати, перевіряючи кожен міліметр. Повітря стало холодним, особливо зараз, коли на мені не було піджака, але по спині котився піт. — Може, бібліотека в іншій частині церкви або під фундаментом?

— Вона добре захована, мабуть, під землею, — прошепотіла Хелен. — Інакше про неї вже знали б давно. І потім, якщо мій батько в цій могилі… — вона не закінчила, але це питання мучило мене навіть у перші секунди шоку, коли я побачив Россі. «Де ж Дракула?»

— Чи немає тут чогось незвичного? — Хелен дивилася на низьку стелю, намагаючись доторкнутися до неї кінчиками пальців.

— Я нічого не бачу…

Потім раптова думка змусила мене схопити свічку й присісти. Хелен швидко присіла поруч.

— Так, — видихнула вона.

Я доторкнувся до гравюри дракона на вертикалі нижньої сходинки. Тоді я проводив по ньому пальцями під час нашого минулого візиту в склеп, а тепер я щосили натиснув на нього. Він міцно сидів у стіні. Але чутливі пальці Хелен уже обмацували найближчі камені, і раптом вона знайшла один камінь, який просто вивалився їй у руку, як зуб, — він знаходився поруч із гравюрою дракона. Маленька темна діра зяяла на його місці, я засунув туди руку, але намацав тільки порожнечу. Хелен просунула свою й завела її за дракона.

— Поле!.. — тихенько вигукнула вона.

Я зробив те саме, що й вона, і схопився за щось у темряві. Там була ручка, велика холодна залізна ручка, і коли я натиснув на неї, дракон легко зрушив з місця, не зачепивши ні камені поруч, ні сходинки нагорі. Це був чудовий витвір мистецтва: ручка мала форму рогатої тварини і була зроблена так, що, потягнувши її після того, як спустишся вузькими кам’яними сходами, можна поставити камінь на місце. Хелен узяла другу свічку, а я — сірники. Ми пролізли рачки, я згадав синці й подряпане, забите обличчя Россі, його обірваний одяг — скільки разів його тягали через цей отвір? — але незабаром ми змогли випростатися на повний зріст.

Назустріч нам піднімалося неймовірно холодне й вологе повітря, і, спускаючись сходами, я ледве гамував внутрішнє тремтіння, міцно підтримував Хелен, яка теж тремтіла. Унизу, через п’ятнадцять сходів, починався прохід, темний, як пекло, хоча при мерехтінні свічок ми побачили чавунні конуси під стелею, які, мабуть, призначалися для освітлювання. Наприкінці проходу знову були сходи — знов п’ятнадцять, як здалося мені, бо я уважно полічив їх, а внизу — дуже старі дерев’яні двері, розщеплені внизу. Замість ручки — те саме залізне рогате створіння. Я швидше відчув, ніж побачив, як Хелен підводить пістолет. Двері були щільно зачинені, але, уважно придивившись, я помітив, що вони замкнені з нашого боку, і щосили наліг на важкий засув. Двері повільно відчинилися. Мене охопив страх, від якого ледве не сплавилися кістки.

Усередині, при світлі наших свічок, яким би слабким воно не було, ми побачили велику кімнату. Біля дверей стояли столи, довгі старовинні столи й порожні полиці. Після холодного проходу повітря в кімнаті було напрочуд сухим, наче в кімнаті була якась вентиляція чи, може, вона була викопана на такій глибині, куди не проникає вода. Ми стояли, тримаючись одне за одного, і прислухалися, але не було чутно жодного звуку. Дуже шкода, подумав я, що ми не можемо бачити в темряві. Але потім ми побачили канделябр, у якому було багато свічок, які не догоріли, і я запалив їх усі. Тепер ми побачили високі шафи. Обережно зазирнувши в одну з них, я виявив порожні стіни.

— Чи це бібліотека? — скрикнув я. — Тут нічого немає.

Ми знову стояли нерухомо, прислухаючись. Пістолет Хелен блищав у світлі. Мабуть, варто було запропонувати взяти в неї зброю, але я ніколи не тримав у руках пістолета, а вона, як я вже знав, чудово стріляє.

— Поглянь, Поле, — вона показала на щось вільною рукою, і я побачив те, що бачила вона.

— Хелен… — сказав я, але вона вже рушила далі. За мить світло відкрило стіл, що раніше не був освітлений, — великий кам’яний стіл. Але це був не стіл, а вівтар, ні, не вівтар — саркофаг! Поруч був ще один — може, це було продовженням монастирського склепу, місцем, де настоятелі могли спочивати з миром, далеко від візантійських ліхтарів й оттоманських катапульт? Далі за ними ми побачили найбільший саркофаг. На одному його боці просто в камені було вирізано одне слово: ДРАКУЛА. Хелен підвела пістолет, а я схопився за кинджал. Вона зробила крок уперед, я тримався поруч.

І цієї миті ми почули якийсь галас, шум, кроки на сходах, човгання. Цей шум майже заглушив слабкий звук нагорі — ніби сипалася суха земля. Ми разом кинулися вперед і зазирнули у великий саркофаг — він був порожнім, як й інші два. І