Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

— Особисто тобі байдужа доля експедиції?

— Ні.

Норд почекав мить:

— Тоді не заважай мені виконати свій обов’язок, інакше «Кеплер» повернеться ні з чим, як і «Магеллан».

Рен Карт мовчав. Відпустити Норда Зейна й отримати покарання дрібниці в порівнянні з почуттям провини, коли старий загине. Технік міг зупинити картографа, бо поруч працювали колеги, проте Рен знав історію Норда і те, як важливо йому особисто потрапити на планету. Завадити людині впевнитися в правоті, чи помилці теж гріх, хоча ціна випробування — життя.

— Он той, в тіні. Я його перевірив, — Карт звільнив шлях. — Удачі, картографе.

— Вдячний за розуміння.

— Я подбаю про вільний доступ до шлюзу, — старший технік швидко попрямував до панелі керування.

Напруження зникло, коли зонд вилетів з нутрощів «Кеплера».

Норд розігнав апарат до максимальної швидкості. Повторення тяжкого вибору з Базом Фріменом чоловік не допустить. На душі спокій та легкий смуток. Зейну гріх жалітися на долю. Море пригод, розчарувань, нещасливе кохання, чотири зоряні експедиції. Є чому позаздрити, є чому поспівчувати, однак не про успіхи думав Норд, а про більш важливі речі, котрі балансували на гострому лезі життя-смерть. Треба бути абсолютно чесним з собою, аби скальпелем совісті препарувати прожите, знайти там помилки, провини перед близькими, друзями. Добре, коли в минулому не було зрад, підлостей, вбивств. Спалена душа не цікава нікому ні в цьому світі, ні в потойбіччі.

— Борт Z-18, зв’язок з командним містком! — гаркнуло звідкілясь згори. На розгорнутій жовтій віртуальній панелі проступило стурбоване обличчя кепа.

— Я мав здогадатися… Повинен запитати, — слова Барінгера сумної тональності. — Про повернення думав?

У Норда давно заготовлена відповідь:

— Це моя доля. Я повинен виконати накреслене вище.

— Ми всі з тобою.

Норд на знак вдячності й розуміння хитнув головою. Бракувало слів. Та й навіщо говорити, коли до енергетичної лінзи лічені хвилини польоту.

Різке гальмування й перевантаження у десять джи*. Дихати важко. Серце поршнем розганяло кров судинами. Руки й ноги мовби кам’яні брили. Аж раптом у пам’яті сплив уривок поезії Тани. Останній з почутих.

                             Я страждання прийму без вагань

                             У лещатах змарнованих літ

                             Перекину місток сподівань

                             І забуду цей проклятий світ.

                             Перекину місток в майбуття

                             У просякнуту мороком ніч

                             Де обірвана нитка життя

                             Запалає тисяччю свіч.

                             Полонена небесна душа,

                             Розпорошена вічністю ночі,

                             Повернутися прагне вона

                             Подолати мучителів хоче…

— Ти заплуталася в мареві страхів, тривожних думок, не сподіваючись на розуміння сучасників. Ти бачила загрозу, поки інші сліпли. Нікому не говорила, маскуючи погані передчуття у римованих рядках. Даремно боялася зірок. Вони — надія на майбутнє, а не загибель, — прощальні слова Норд сказав уголос, аби на зорельоті почули. — А я завжди буду поруч з тобою, навіть коли опинюся в іншому рукаві галактики.

Зонд занурився в атмосферу, поступово знижуючи швидкість. Простір чистий, новоутворень немає. Лінза пропала після загибелі четвертого апарата.

— Висота сорок вісім кілометрів, — у Норда кілька секунд на прийняття рішення. Ще можна по кривій траєкторії вивести зонд у космос. — Я сідаю.

Шлях назад відрізано. Самостійно зонд не подолає тяжіння Фори, а корабель з пілотами посилати надто ризиковано.

Планета пустила до себе картографа. Хороший знак. На Норда чекали, а спалені зонди — останнє випробування, чи вистачить снаги піти на смерть заради давньої мрії.

Тамуючи радість, змішану з тривогою, картограф жорстко посадив суденце поблизу знищеної бази й декілька хвилин сидів із заплющеними очима. Ось воно, неймовірне відчуття повернення до чогось рідного й близького, хоча в кого повернеться язик назвати Фору рідною, а Хмару близькою. Земля — дім, а тут… Чуже все, дике, незаймане, холодне. І тільки слабка нитка, що пов’язала колись Норда й Хмару, зміцніла й тримала людину. Для чогось картограф потрібен. Час це з’ясувати.

Кисню в скафандрі вистачить на двадцять годин. Є запас у зонді, але кількість повітря чоловіка цікавила найменше. Норд замкнув шолом і покинув апарат. Під чоботами захрускотів оранжевий пісок. Слабкий посвист вітру в ущелині наче співав реквієм загиблим, а велике засніжене озеро далеко внизу білим оком дивилося в небо.

— Давно я не бував тут, давно. Нічого не змінилося. Все як в епоху динозаврів на Землі. Стерті піском гори, тонкий шар снігу на схилах, кам’яна стіна, — погляд картографа вперся в розкидані шестикутні пластини житлового модуля. Блиск щез, метал вкритий оспинами темних ямок. Тоді йшов дощ, котрий добряче попсував корпус «Плутона» й скафандри. Пощастило вчасно заховатися всередині човника.