Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

55 Останнє випробування

У віці семидесяти двох років знову потрапити на Фору біля Росс 128 — велика удача, справжній дарунок долі.

Баз Фрімен, проводжаючи Норда Зейна, жалкував, що йому за сто років і навіть при великому бажанні й здоров’ї керівництво Зоряної Ради заборонить включати його до складу експедиції. А так хотілося разом закінчити справу на Форі.

— Пам’ятай, друже, ми прощаємося назавжди. Мій життєвий ресурс вичерпується. Ще років п’ятнадцять. Зореплавці довго не живуть. Коли дотягнеш до ста двадцяти, вважай, пощастило. І справа не в органах, котрі можна міняти, а в самій внутрішній енергії. Відчуваю, як моя життєва лінія добігає кінця, але не жалкую за роками, проведеними далеко від дому. Ми багато зробили для розширення меж нашого світу, а успіх колонізації на Глізе 667 достойна винагорода за наші зусилля. Ми — переможці, тому відпускаю тебе зі спокійним серцем.

Вони міцно обнялися. Прощання на Марсі було наслідком нової спіралі розвитку міжзоряних сполучень. Після грандіозного скандалу й остракізму двадцять п’ять років тому, коли вдалося розблокувати інформацію щодо Трола Вегера, ізоляціоністи та неоконсерватори продовжували вперто гнути лінію замкнутої фази розвитку суспільства. На щастя, їх час минув, і Зоряна Рада отримала право на нові подорожі. Росс 128 був обраний повторно метою чергової експедиції. Там жила Хмара, тож Баз Фрімен зробив неможливе, аби новий зореліт «Кеплер» полетів саме туди. Та без Норда Зейна експедиція втрачала сенс, тому старий картограф став почесним учасником одинадцятої зоряної.

Норд пригадував останні дні на Марсі й подумки сперечався з Базом. Він сподівався на повернення картографа, але Фора мала стати кінцевим пунктом життєвого маршруту міжзоряного мандрівника. Єдине, чого хотілося, так це наживо зустрітися з двійником на далекій Оффі, подивитися наче в дзеркало й порівняти відображення. Судячи з повідомлення, штучний Норд Зейн зайняв достойне місце серед людей та гібридів, а колонія успішно розвивається. Навколишні мертві планети дадуть сировину для технічного розвитку й через сотню років на Оффі з’явиться свій зоряний флот. Люди підуть далі, в глибини галактики, освоювати нові світи.

Спершись на огороджувальні блискучі трубки, що напівовалом охоплювали оглядову палубу, напівсивий картограф дивився на краєчок червоного карлика в правому кутку та біло-руду холодну Фору по центру прямокутного псевдоілюмінатора. Сині блюдця озер, довгі стеблини моху, вузькою смужкою затиснуті між замерзлою водою та буро-зеленим камінням. Чудова планета для тераформування, проте на ній існує Хмара. Навряд чи вона дозволить щось змінювати в бідній екосистемі. Фора стане трампліном для стрибка в невідомість. Ніхто, і Норд Зейн у тому числі, не в силі передбачити, до яких наслідків призведе нова спроба контакту. І чи взагалі він відбудеться.

Тонкі клапті сіро-блакитних хмар закривали розідраним простирадлом екваторіальну частину планети. Десь там була база розвідників. Норд Зейн збирався посадити зонд на місці катастрофи, якщо Хмара до того часу не проявить себе. Поки що зореліт «Кеплер» висів на геостаціонарній орбіті*, а вчені сканували атмосферу в надії помітити бодай крихітні натяки на збурення.

Чип, закріплений у вусі, прийняв виклик-запрошення в навігаторську рубку. Відірвавши погляд від Фори, картограф покинув оглядову палубу, через освітлену вертикальними смугами трубу проминув перший телеметричний пост і дістався швидкісної пневмокапсули.

Капітан Барінгер, навігатор Хаурзен і картограф Нільс Горін привіталися з Нордом, запросили сісти, але самі стояли біля крісел.

— Норде, — капітан першим ризикнув почати розмову. Видно було, що сорокарічному Барінгеру в чорному мундирі важко озвучувати загальну думку.

— Я слухаю, — ледь схилив голову чоловік.

— Ми перебуваємо на орбіті Фори третій місяць. Досі спокійно, тому влаштували нараду. Нам треба виробити план дій. Пам’ятаючи минулий трагічний досвід, я не ризикуватиму життям розвідників, відправляючи їх на поверхню. Спровокувати появу Хмари термоядерним вибухом теж не варіант. Хочу спитати, що нам робити?

— Підготувати корабель. Я сам полечу, — коротко відповів Норд.

— За нашими правилами це заборонено, — заперечив навігатор Хаурзен, смикаючи чорні вуса.

— Баз Фрімен порушив правила та врятував Землю, — спокійно сказав Норд. — Даруйте, я не закликаю порушувати всі можливі правила. Це призведе до хаосу. Краще ризикувати одному. Коли й цього разу нас спіткає фіаско, Росс 128 остаточно стане закритим для людей, тому зроблю все, аби Хмара з’явилася.

— Яким чином ти сподіваєшся викликати її? — Нільс Горін почувався зайвим в експедиції, бо кортіло дослідити планету.

— Не знаю, — чесно відповів старий картограф.

— Припустімо, ми відправимо тебе на планету. Далі що? — капітан, заклавши руки за спину, походжав рубкою.

— Ви хочете отримати відповіді, котрих у мене немає. Хіба я відаю, що станеться? Можливо, нічого. Тоді експедиція повернеться додому. Одне я знаю: треба використати шанс доторкнутися до іншого прояву життя. Хмара вичікує. Хтось повинен стати першим.

— Ми ускладнюємо собі життя, — навігатор Хаурзен своєю масивною фігурою закрив візуалізатор розкиданих по орбітах зондів-ретрансляторів, котрі передавали в рубку картинки планети. — Можливо, ти перебільшуєш значення Хмари. Що як вона формується під час глобальних катаклізмів? — міркував далі Хаурзен. — Фактично ми прилетіли сюди навмання, сподіваючись одразу побачити Хмару. Чекати можна рік, два, сто. Більшість науковців проти тривалого очікування. Людям працювати хочеться, вивчати, поповнювати знання, а не вбивати час на сон та розваги. На що сподівався Баз Фрімен, відстоюючи Росс 128? Особисто я був проти експедиції сюди, але мою думку Рада пропустила повз увагу. Боюся бути поганим пророком…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍