Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

Ще хочу попросити вас не згадувати про мене й дона Луїджі, коли будете писати про ці пригоди. Я й так серед підозрюваних. Звісно, я потурбувався про алібі, з обіду крутився на очах у людей, гуляв набережною і пив там пиво, а ввечері збирався до знайомих. Це мусить захистити мене від підозр. Я б хотів ще побачити вас, але мусив піклуватися про власну безпеку. Бажаю вам успіхів, Іване Карповичу, у подорожі й справах. Дуже сподіваюся, що ви повернетеся до Росії і знайдете Альчесту. Портрет дівчини, який я намалював, докладаю. Подивіться на це створіння боже і допоможіть.

З великою пошаною і радістю від зустрічі — Василь Опанасович Чуванов, художник.

Р. S. Знищіть, будь ласка, цей лист після того, як прочитаєте його».

Я подивився на малюнок. Там було зображено щось схоже на літеру «Ш», складену з чотирьох шабель. І гадки не мав, що б це значило й де шукати ту бідолашну Альчесту. Але я шукатиму, бо дав слово, а слово Івана Карповича Підіпригори дорого коштує.

Лист я порвав на шматки і викинув за борт, а малюнки залишив. Ми швиденько пливли. Матроси, які чергували вночі, зараз спали, а їхні товариші уважно дивилися навколо. Попереду, трохи ліворуч, стало видно берег. Матроси переговорили між собою і взяли подалі. Я зрозумів, що це ще не Барселона. Чекав неприємностей, бо вони ж переслідували Одіссея до самого кінця, а чим я не Одіссей?

Уранці знову побачили берег. Мені показали, щоб виходив. Я стрибнув на пісок, трохи відійшов і всівся. Мацав долонею землю й не вірив сам собі. Контрабандисти тим часом швидко розвантажували свій товар на два вози. Коли закінчили, мене покликали, я сів у один з возів, і мене довезли до околиці великого міста. Це була Барселона Я зістрибнув, помахав візникам рукою і пішов. Потім присів. Серце калатало. Я не міг повірити власному щастю. Моніка десь зовсім поруч!

Вирішив заспокоїтися. Побачив візника, зупинив і назвав адресу. Не ту, що була на конвертах листів, які надсилала Єлизавета Павлівна. Ні, ми були обережні, свою справжню адресу Єлизавета Павлівна написала молоком усередині. Я прочитав, запам’ятав і спалив. А тепер їхав на ту вулицю і весь тремтів. Невже одіссея закінчилася?

 сидів у барселонському будинку, де жили Моніка та Єлизавета Павлівна, але обличчя моє мало такий вираз, наче я досі залишився в тюрмі на Сардинії або навіть у холодному морі біля румунських берегів. Я так мріяв тут опинитися, я жив цим останні місяці, я думав, що коли це трапиться, я стану найщасливішою людиною на світі! А тепер сидів і розгублено кліпав очима, як дурень.

— Іване Карповичу, ну що це ви як із хреста знятий? Ну чого ви? — спитала Єлизавета Павлівна, потім підвелася, підійшла до невеличкого секретера, взяла там пляшку і налила у два келихи. — Ось, скуштуйте, це пачаран — смачний лікер, який я тут розкуштувала.

Я взяв келих, вихилив його за два ковтки.

— Іване Карповичу, та що це ви наче смердючу казьонку в шинку! Розсмакувати ж треба, потроху ковтати! Ну ви що! Давайте за правилами. — Єлизавета Павлівна знову налила, присіла переді мною, щоб дивитися в очі, бо я втупився у підлогу. — Іване Карповичу, та чого ви?

Єлизавета Павлівна виглядала дуже добре. Трохи схудла, засмагла, була в гарній сукні, й вираз її обличчя був протилежний моєму. Єлизавета Павлівна була щаслива.

— Іване Карповичу, не мовчіть. Ви мене лякаєте.

— Вона на мене як на чужого дивилася! — хрипко сказав я. Моя Моніка, улюблена донька, світло очей моїх, квітка моїх думок, коли я зайшов хати, не побігла з криком «Тато! Тато!», а злякалася і втекла у свою кімнату, звідки відмовилася виходити! Потім пішла погуляти з Кейт, подругою Єлизавети Павлівни, а на мене й не глянула!

— Іване Карповичу, а що тут дивного? Коли ви пішли з дому, їй було три роки. Зараз їй шість. Вона три роки не бачила вас. Я розповідала, що в неї є батько. Ми часто розмовляли про вас. Моніка любила слухати про ваші пригоди і дуже вами пишалася. Але, розумієте, вона уявляла вас по-своєму. Вона ж дивилася на портрети з журналів, де вас малювали молодим красенем, а тут приходить досить побитий життям бородатий чоловік. Немитий, виснажений, у м’ятому одязі з плямами крові. Я дивуюся, як вас поліція не арештувала!

— У мене був важкий шлях сюди. Дуже важкий.

— Та я розумію, що ви не через нехлюйство так виглядаєте. По вас видно, що шлях був важкий. До речі, може, вам до лікаря треба?

— Та ні, відпочину трохи, і все буде добре.

— Правду кажете, що все буде добре. А поки не переймайтеся. Звісно, дівчинка злякалася. І не треба дивуватися! Ви пропустили дуже важливий період у дитини, і вона вас забула.

— Я пропустив, бо мене забрали на війну!

— Іване Карповичу, я це прекрасно знаю і зовсім не докоряю вам. Так само я знаю, що ви чудовий батько, ви любите Моніку. Кінець кінцем, ви ж змогли вивести нас з-під удару, забезпечили не тільки втечу з Росії, але й досить безбідне існування тут, у райській Барселоні. І за це ми вам дуже вдячні.

—