Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

Бухер, Зульбахер, Розен і 509 обернули Ґольдштайна.

– Привести Берґера? – спитав Бухер. – Він може встати?

– Чекай. – 509 низько схилився над Ґольдштайном. Розщіпнув куртку і пояс на штанах. Коли випростався, Берґер був уже поруч, його привів Бухер. – Треба було лишатися в ліжку, – сказав 509.

Берґер став на коліна поруч із Ґольдштайном і послухав його. Це тривало недовго.

– Мертвий, – оголосив він, – вочевидь, серцевий напад. Цього можна було чекати, вони зовсім вгробили йому серце.

– Головне, він встиг це почути, – втрутився Бухер. – Він це чув.

– Що?

509 поклав руку на тонкі Берґерові плечі.

– Ефраїме, – м’яко почав він, – думаю, це сталося.

– Що?

Берґер підвів погляд. 509 раптом відчув, що йому важко говорити.

– Вони… – почав він, затнувся і показав рукою на горизонт. – Ефраїме, вони наближаються, їх уже чути.

Він поглянув на колючий дріт і кулеметні вежі, які плили в молочній імлі.

– Вони тут, Ефраїме…

Опівдні вітер змінився і гуркіт стало чути ще ліпше. Це був наче далекий електричний контакт, який з’єднував тисячі сердець. Бараки непокоїлися. На роботи в місто відправили лише кілька бригад. До всіх віконець притискалися обличчя. У дверях щоразу з’являлися нові й нові худі постаті, вони витягували шиї і прислухалися.

– Наблизилися?

– Так, здається, чути виразніше.

У взуттєвому відділі всі працювали мовчки. Капо пильнували, аби не було балачок, – їх лякала присутність наглядачів-есесівців. Ножі відділяли шкіру, обрізали потріскані частини, у багатьох руках вони відчувалися інакше, ніж завжди. Наче були не інструментом, а зброєю. В’язні крадькома кидали погляди на капо, есесівців, револьвери й легкий кулемет, якого ще вчора тут не було.

Але попри всю пильність наглядачів кожен у відділенні точно знав події дня. Більшість давно навчилася говорити, не ворушачи губами, і майже щоразу, коли обрізки шкіри зсипали докупи з повних кошиків, носії знадвору ширили звістку: ще чути. Гуркіт не припиняється.

Бригади вийшли на роботи за межі табору під подвійною охороною. Вони обійшли місто, а тоді із заходу прямували до старої частини, на Ринок. Вартові дуже нервували. Верещали і командували без причини; в’язні марширували стрункими колонами. Досі вони прибирали лише в нових районах міста, а зараз уперше входили в історичний центр і помічали, наскільки він зруйнований. Бачили випалений квартал середньовічних дерев’яних будинків. З нього майже нічого не залишилось. Вони бачили це і марширували повз, а мешканці, які там зосталися, зупинялися чи відверталися від них. Маршируючи вулицями, в’язні більше не відчували себе арештантами. Дивовижним чином вони перемогли у битві, не беручи в ній участі, а роки ув’язнення вже були не роками безборонної поразки, а роками боротьби. І вони взяли гору. Вони вижили.

Бригади підходили до площі Ринок. Ратуша лежала в руїнах. Для розбирання завалів їм видали лопати й гаки. Вони працювали. Смерділо паленим, але в цьому смороді чувся інший, гнилувато-солодкавий сопух, який стискав шлунок, який вони знали краще за усі інші, – трупне розкладання. У ці теплі квітневі дні місто смерділо трупами, трупами, що гнили під його руїнами.

За дві години вони знайшли під завалами першого покійника. Спочатку побачили його чоботи. Це був гауптшарфюрер СС.

– Ситуація змінилася, – прошепотів Мюнцер, – нарешті змінилася! Тепер ми викопуємо їхні трупи. Їхні трупи!

Він працював з новою силою.

– Обережніше! – гаркнув вартовий, що наближався. – Там лежить людина, ти що, не бачиш?

Вони розбирали завал, з’явилися плечі, а за ними й голова. В’язні підняли тіло і понесли вбік.

– Далі! – Знервований есесівець витріщався на покійника. – Обережніше!

Один за одним вони відкопали ще трьох і поклали їх поруч із першим. Вони носили їх за ноги в чоботах і за руки в уніформах. Для них це було незвідане відчуття, досі отак за руки й ноги, понівечених і брудних, вони виносили лише своїх товаришів: із бункерів, із катівень, при смерті чи мертвих, а останнім часом багатьох цивільних. Тепер, уперше, переносили своїх ворогів. Вони працювали далі, і нікому не доводилося їх підганяти. Аби знайти більше трупів, вони працювали так, що їх заливав піт. Із несподіваною силою відтягали балки і кавалки арматури, сповнені ненависті, завзято шукали трупи, ніби це було золото.

Ще за годину вони знайшли Дітца. У нього була зламана шия. Голова була так щільно притиснута до грудей, наче він намагався сам собі перекусити глотку. Спершу вони його не чіпали, а повністю очистили тіло з-під уламків. Обидві переламані руки лежали так, наче мали зайвий суглоб.

– Є Бог на світі, – прошепотів чоловік поруч із Мюнцером, не дивлячись ні на кого. – Таки є Бог на світі! Є Бог.

– Стули пельку! – крикнув йому есесівець. – Що ти там белькотів? Я бачив, як ти говорив.

Чоловік зіп’явся на ноги, перечепився і впав на Дітца.

– Я сказав, що для обергруппенфюрера треба б зробити ноші, – відказав він із незворушним обличчям. – Ми ж не можемо нести його отак, як усіх інших.

– Що ти маєш тут до говорення? Поки що тут наказуємо ми! Зрозумів? Зрозумів, питаю?!

– Так точно.

«“Поки що”, – почув Левінські. – “Наказуємо поки що!” Отже, вони це знають», – подумав він і підняв заступ.

Есесівець дивився на Дітца і мимоволі стояв струнко. Це порятувало в’язня, який знову повірив у Бога. Есесівець привів старшого колони, той теж виструнчився.

– Ноші наразі не знайшли, – сказав есесівець. Відповідь новонаверненого його вразила. Офіцера СС такого високого рангу і справді не можна тягти за руки й ноги.

Старший колони роззирнувся. Повіддаль, під завалами, він помітив двері.

– Викопайте їх, доведеться скористатися ними. – Він салютував Дітцові. – Обережно покладіть пана обергруппенфюрера на оті двері.

Мюнцер, Левінські і ще двоє принесли їх. Це були різьблені двері роботи XVI століття із зображенням сцени, як маленького Мойсея знайшли в кошику. Вони були тріснуті й обвуглені. В’язні підхопили Дітца за плечі й ноги і підняли. Руки бовталися, голова завалилася назад.

– Обережно, пси вошиві! – верещав старший колони.

Покійник лежав на широких дверях. Із-під його правої руки визирав усміхнений Мойсей в очеретяному кошику. Мюнцер помітив це. «Вони забули зняти двері з ратуші, – подумав він. – Мойсей. Єврей. Усе вже колись було. Фараон. Утиски. Червоне море. Порятунок».

– Восьмеро, взяли!

Дванадцятеро людей підскочили так прудко, як ніколи досі. Старший колони озирнувся. Навпроти була поруйнована церква Марії. Він на хвилю замислився, але одразу відмовився від цієї думки. У католицьку церкву Дітца не понесеш. Він би радо зателефонував за вказівками, але лінії зв’язку були пошкоджені. Йому доводилося робити те, чого він найбільше не любив і