Оля Лях - Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях

5.2

Екіпаж зупинився за кілька десятків хвилин. Компанія вивалилась назовні у тінь високої закинутої на вигляд будівлі. В Кори були не найприємніші думки під час поїздки: «Завезуть зараз на цій штуковині кудись в нетрі та й продадуть на органи!» Але вони не справдились.

Добре знайомий їй адміністративний квартал гудів від роботи. Люди в костюмах і офіційному вбранні, у шляпах, з портфелями та надто заклопотаним виглядом бігали від будівлі до будівлі. Тут вам і суд, і мерія, і податкова, і Центральний відділок поліції. Кора з Ірвіном знали це місце, як свої п’ять пальців! Їм частенько доводилось брати ордери для детектива Веги та бігати з документами у дільницю. Але ця велика готична будівля нагадувала старовинний палац, якого дівчина не могла пригадати на картах міста, а десь на задвірках пам’яті блукало щось знайоме, невизначене.

- Ніхто не помічає, - нахмурився Майєс.

- Що?

- Ніхто не помічає дивного екіпажу. Глянь, - махнув він рукою навколо себе, - вони усі такі заклопотані? Чи ми для них невидимі? – Кора теж помітила це. Ніхто не дивився в їх бік, ніхто не захоплювався дивним самохідним транспортом і не тикав в нього пальцями. Здавалось, жоден не бачив їхню компанію.

- Вони не бачать нас з Себом і екіпаж. Але ви для них видимі. Просто люди звикли бачити лише те, що хочуть і не напружуватись, - стисла плечима Мірайя. – Ходімо. Нам сюди, - вона поспішила у провулок між будівлями.

Дует наздоганяв. Себастьяна Чейза вже ніде не було видно. Мірайя Сюз завернула за ріг і теж зникла. Пара попрямувала за нею і мало не врізалась носом в металеві ґрати. Високий тин оточував прилеглу територію, закинутий фонтан в центрі припадав листям, кам’яні доріжки подекуди поросли травою і вились чорними змійками до широких сходів ґанку. Червоні плями маків пробивались в траві і були висаджені попід тином. На відміну від лицьової частини будівлі, тут не було жодного забитого дошками вікна.

- А, ой! Коро, просто приклади руку, - порадила Мірайя. Дівчина так і зробила.

Кора тільки піднесла руку до металевих прутів, як замок на хвіртці клацнув і вона від’їхала всередину. Чи був уже сенс дивуватись хоч чомусь? Мабуть був, якщо за цими величезними різьбленими дверима виявиться портал до іншого світу!

Натомість, там був лише великий добре освітлений хол з вітіюватими сходами, накритими чорним килимом. Величезна кришталева люстра з сотнею деталей випромінювала трохи зеленувате світло і загрозливо нависала над бежевою мармуровою підлогою. На сходах навпроти вікна височіла статуя: людина в плащі та капюшоні тримає над головою кубок.

Єдиним елементом сучасності в цій композиції старовини була стійка адміністратора ліворуч від сходів. На ній сумно стояв дзвіночок і припадали пилом кілька папірців та ручок.

- Поговоримо в кабінеті, - запропонувала Мірайя.

- Ще чого! У вітальню, - різко кинув Чейз, який чекав на них біля дверей і, відліпившись від стіни, попрямував в коридор ліворуч. Мірайя винувато всміхнулась і запропонувала дуету пройти за хлопцем.

В довгому тьмяному коридорі знаходилось багато дверей. Усі однакові та зачинені, неясно, які таємниці були сховані за ними. Себастьян крокував впевнено і швидко із своєю хижою грацією, яку Кора встигла помітити. Їй не вперше було відставати від когось: «Трясця їхнім довгим ногам!» - подумала дівчина, згадавши, як колись постійно мала наздоганяти високого Ірвіна. Але зараз Майєс йшов повільно, в ногу з дівчиною і це надавало впевненості.

Чейз відкрив останні двері прямо по коридору і пройшов всередину. Тьмяна вітальня також нагадувала про минуле сторіччя: вишукані диванчики та крісла з фігурними ніжками, скляний графин та склянки на невисокому столику, книжкові полиці попід стінами, комоди та навіть камін.

Себастьян стягнув з себе піджак, залишаючись в чорній сорочці та шкіряній портупеї. Кинув його на спинку крісла на чолі столику. Роздратовано провів пальцями по чорному волоссю, навмисно розтріпуючи його, і по-хазяйськи опустився у крісло. Поставив лікті на підлокотники та зчепив пальці навпроти грудей. Закинув ногу на ногу. Судячи з виразу його обличчя, уся ця ситуація йому вкрай не подобалась. Його поза випромінювала ауру хижака, якого потурбували з незначних причин. І цією причиною були ці двоє.

- Сідайте, - вказала Мірайя Сюз на диванчик, а сама опустилась в інше крісло. Кора з Ірвіном так і зробили. – У вас напевно купа запитань. І, якщо чесно я ніколи не стикались з ситуацією розповіді про все перехожим… - вона запнулась, не знаючи, що казати далі.

Кора розвернулась до Чейза:

- Ти обіцяв мені відповіді, - ствердила вона.

- Я нічого тобі не обіцяв, дівчинко, - гмикнув він з таким виглядом, ніби набагато старший і мудріший від неї, що було не так.

- Припини кидатись такими звертаннями. Ти був в лікарні, ти знаєш моє ім’я, ти звідкись знаєш мене, то звертайся нормально!

- Як хочу так і звертаюсь.

- Припини, - втрутився Ірвін, якого Чейз навіть не удостоїв поглядом.

- Ти був в лікарні?! Себастьяне!

- А що? Його не було довше зазначеного терміну. Я хвилювався, - надув він губи і стиснув плечима. Мірайя лише похитала головою і цокнула язиком. – Якщо не знаєш з чого почати, зроби так, як він це колись. Принеси Книгу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍