Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

Моє виправдання звучить правдоподібно, але батько однаково скептично дивиться на мене.

— Ну, гаразд, нехай буде так, — хмикає він і тягнеться до салату.

— Ну, я вже піду до себе.

— Ти нічого не поїла, — присуває до мене тарілку з куркою Юля.

— Я не голодна. Піду посплю трохи, Давид дав мені чаю з коньяком, щоб я зігрілася, тому мене дуже тягне в сон, — і перш ніж мої родичі зможуть поставити ще якесь запитання, я тікаю до себе.

Телефон мій залишився десь на дні моря, тому подругам зателефонувати не можу. Добре, що на ноуті встановлений месенджер і є можливість ввімкнути відеозв’язок. Ми з Женею та Лідою робимо конференцію, я запевняю, що зі мною все гаразд, а потім усе ж лягаю в ліжко. Щоправда, заснути не вдається. Я тягнуся за олівцем і аркушем паперу, і за годину в мужньому профілі намальованого мною чоловіка, можна розгледіти Давида. Потрібно якось зустрітися з ним. Знати б ще як.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно