Борис Джонсон - Омріяний Рим

Не слід забувати враження, яке на цих людей справило століття, щойно пережите Римом. Від часів Сулли й задовго до них римські вулиці буквально заливало кров’ю, адже через примітивність методів убивства в ті часи смерті були дуже кривавими.

Коли 43 року до н. е. Октавіан разом з іншими тріумвірами запровадили власні проскрипції, були вбиті 130 сенаторів і щонайменше 3000 воїнів. Уявіть лишень жах, що панував у їхніх домівках і навіть домівках тих, кого помилували. На ті часи випало значно більше вбивств на душу населення, ніж під час французької революції. Для цих верств суспільства це було ніби як належати до камбоджійської буржуазії за правління Пол Пота[53].

Щоб ви мали уявлення про брутальність тогочасної культури, розповім вам про випадок, коли голову Цицерона прислали до Рима й виставили на ораторській платформі у Форумі. Її зірвала перша дружина Антонія Фульвія, чий колишній чоловік Клодій також став жертвою гострого язика Цицерона. Вона поклала ту голову собі на коліна, плюнула на неї, потім розтулила їй рот, витягнула язик і почала штрикати його шпильками.

Хоч Горацій і сам воював при Філіппах 42 року до н. е. (тільки не на тому боці), але про різанину не розповідає. Просто він не мав потреби в тому. Усі й так знали, що там сталося.

Так, є щось тривожне й незвичайне, якщо зважати на нашу цинічну еру, у тій хвалебній мові, якою послуговувались августівські поети, описуючи свого імператора та його здобутки. Проте зовсім не слід вважати їх за проторадянських підкаблучників режиму, бо писали вони так від щирого серця.

Річ у тім, що жили вони в суспільстві, яке боялося самого себе, боялося сили й некерованості власної армії та її генералів. Просто в усьому римському світі, ба й за його межами, панував дух не лише політичної, а й духовної невизначеності. Аж тут нарешті почала вкорінюватись ідея, що відходить у минуле ціла глобальна епоха, а на її місце приходить інша, з новим єдиним правителем, який дасть справедливість і безпеку стражденним народам світу.

Тим часом у Юдеї почали з’являтися прибічники ідеї приходу нового Месії. У Римі традиційно не любили одноосібне правління. Та й хіба не скидали римляни своїх царів? А зараз їм так нестримно забажалося миру, що вони вже були готові визнати, що їхній імператор є живим богом, отож августівські поети так їм і сказали.

Можете не сумніватися, що це саме те, чого потребував Август. Часом він навіть напряму стверджував це, але здебільшого доручав таку роботу Меценатові. Він озолотив своїх поетів і сказав їм, чого сподівається почути від них. Якщо поглянути на вірші, присвячені битві при Акції, видно, як августівські поети досягають двох завдань пропаганди, необхідних для створення відчуття єдності римського світу — єдності, якої спромігся досягти Август, яка тривала дуже довго і яку, як виявилося, нікому не вдалося повторити після занепаду Риму.

Насамперед тут має місце прославлення центральної постаті імператора. Однією з провідних тем цієї книжки є те, як важко створити єдину європейську політичну свідомість без такої фігури.

Далі було поняття чужинця, зовнішньої загрози. Певно, немає такої дієвої рушійної сили для досягнення єдності, як усвідомлення того, що всім нам загрожує спільний ворог. Саме тому ті поети й переймались аж так небезпечною чужістю Клеопатри. Як і більшість правих авторитарних правителів, Август прагнув виправдати свої необмежені повноваження постійним нагадуванням народу про подвійну загрозу — внутрішню (громадянська війна) і зовнішню (Клеопатра, парфянці, Арміній, патлаті германці тощо), — із якою лише йому до снаги впоратися.

Нагадую, це великі поети, а не пропагандисти-пустомелі. Так, приміром, у тому самому 37-му вірші з «Од» Горацій відверто захоплюється Клеопатрою, описуючи її самогубство й відмову рятуватися втечею. У більшій частині «Енеїди» геніального Вергілія є співчуття, з яким він пише про тих, хто гине в ім’я розбудови Рима: Дідона, африканська цариця, яку кохає, але таки покидає Еней; Турн, латинський правитель, якого Еней убиває в останніх рядках поеми. Ми мусимо відчувати горе через їхню трагедію, і так воно і є.

Утім, збільшуючи трагічну значущість жертв Риму, Вергілій досягає своєї головної мети — збільшити його вагу. Насправді «Енеїда» є маніфестом світового панування. Анхіс каже своєму синові Енею, героєві епосу й засновникові Рима:

Tu regere imperio populos, Romane, memento

(hae tibi erunt artes), pacisque imponere morem;

parcere subiectis et debellare superbos.

«Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановлювати умови для миру,

Милувати тих, хто підкоривсь, і мечем підкоряти гордовитих».

Цей твір був звернений багато до кого.

Наприкінці XIX ст. Лорд Брайс розгледів у постаті Вергілія ідеальне втілення духу ліберального імперіалізму. Для нього то був «національний поет, у якому дух імперії знайшов своє найвище вираження». Та й загалом Вергілій такий різносторонній, що американські студенти, читаючи його в 1960-х, вірили, ніби він якимось чином осуджує війну у В’єтнамі. Турн загинув за мир, чуваче. А от ранні християни вірили, що він пророк, який дивовижним чином передбачив Євангеліє. Тривалий час як провину християнству закидали, що поганину Вергілію немає місця в раю. Данте обирає саме його своїм провідником у Пеклі. Томас Еліот каже, що він є фундаментом, на якому тримається європейська цивілізація.

Цього мантуйського поета так шанували, що впродовж сторіч існувала традиція розгортати його книгу на довільній сторінці й зачитувати «sortes Virgilianae». Це було щось на кшталт ворожіння, заснованого на довільному прочитанні рядків Вергілія. Зокрема, до sortes звертався Карл І перед битвою під Нейзбі, і тоді вони видалися йому доволі невтішними. То що ж такого є в мові цього поета, що змушувало людей вірити в чари її переплетінь?

Гадаю, дуже складно показати ці чари зовсім не латиністу, ким, як я зухвало припускаю, скоріше за все, є мій читач. Але ж погляньте тільки на рядок із шостої книги «Енеїди». У ньому поет описує, як Еней і компанія спускаються в царство мертвих: «Ibant obscuri sola sub nocte per umbras». Навіть не знаючи латини, послуговуючись лише знаннями англійської, можна поверхово вхопити суть. «Ішли в темряві крізь тіні під самотнім темним небом», — таким буде дослівний переклад. Однак навряд він передає ту притаманну оригіналу тягучу моторошність, що холодить душу.

Був час, коли кожна освічена людина у Європі знала ось такі рядки. XIX ст. Вергілій майже не сходив з уст британських парламентарів.