Борис Джонсон - Омріяний Рим

оцінку нащадкам, замість нападу він позадкував. Згідно з одним доволі випадковим джерелом, його власний флагман обсіли риби-прилипали, що можна трактувати або як метафору його психічного стану, або ж як дуже нікудишню відмазку. Його плавучі фортеці зрештою таки висунулися в бій, але через брак людей так і не змогли набрати таранної швидкості.

Сили противників були рівні, аж раптом дух Антонія зненацька надламався. З причин, яких Клеопатра так і не пояснила, вона наказала своїм суднам підняти вітрила й прошмигнула у відкрите море. Ворог поглянув на неї з подивом. А щодо Антонія, то, за словами Плутарха, душа одного з коханців живе в тілі іншого, тож після втечі Клеопатри він втратив цікавість до битви та й загалом до всього світу.

Антоній полишив бойовище й погнався за нею. Клеопатра впізнала його вітрила й пустила на борт, одначе три дні чоловік не знав, що сказати їй і будь-кому, тож просто сидів на кормі, схиливши голову на руки.

Антоній і Клеопатра загинули менше ніж за рік, він — від власного меча, вона — від укусу змії.

Якби Антоній залишився з Октавіаном, існує велика ймовірність, що йому б пощастило заснувати власну імперію на сході. Можливо, там навіть знайшлася б якась роль для їхніх із Клеопатрою дітей.

Якби він не втратив свій розум, то нізащо не привіз би чужоземну царицю на Акцій. Антоній нізащо не налаштував би проти себе Рим так, що з Октавіаном на битву прибуло не менше як 700 сенаторів, демонструючи свою відданість правителю.

Антоній відомий нам передовсім як людина, що втратила все заради кохання. Ми знаємо його як чоловіка, що «став ковальським міхом, вахлярем, щоб дихать на жар циганки»[51]. От тільки це сам Октавіан захотів, щоб ми запам’ятали його саме таким.

Тиняючись місцем битви при Акції, ми з родиною надибали руїни Нікополя, у минулому великого міста, зведеного Октавіаном на честь перемоги. На тому місці не було нікого, крім пастуха з отарою кіз. Я став шукати якихось табличок чи інших пам’яток, але не виявив нічого, крім чагарників, ящірок та обплетених лозами загадкових цегляних руїн, що стриміли із землі, ніби закинуті камбоджійські храми.

Я так і не знайшов жоднісінької згадки про те, хто збудував це місце. Поринувши в Ґіббонові роздуми, я замислився над відносною витривалістю великої літератури й великих споруд.

Є принаймні чотири відомі латинські поеми, опубліковані за життя Октавіана — чи то пак, Августа, ким він став згодом, — які прославляють битву при Акції. Ці художні твори пережили місто, зведене на честь тієї перемоги, і, на подив, їх об’єднує те, що вони містять однакову думку щодо тих подій.

Усі вони так чи інакше є плодом Августової пропаганди. У всіх згадано єгипетську царицю, проте саме ім’я «Клеопатра» замовчується. Його з них просто викинули.

Поети, про яких іде мова, — це Горацій, Вергілій і Проперцій, і кожен з них твердить, що в образі цієї жінки та в її пристрасті до Антонія є щось ганебне. Так у своєму дев’ятому «Еподі» Горацій пише, що оточували її бридкі, зморщені євнухи, а в «Одах» (книга 1, вірш 37) він переконаний, що її почет страждає на венеричні хвороби й збочення.

За словами Вергілія, небачено, щоб у римського генерала була — Господи, жах який! — єгипетська дружина. Він пише, що ця жінка грає на сúстрі — дурнуватому заморському інструменті, а Анубіс та інші чудернацькі єгипетські божества кидають виклик римським богам. Його рядкам вторує Проперцій: «Римські списи — о, яка ганьба! — схопила рука жінки».

Ба більше, усі ці три римські поети написали свої рядки задовго після самої битви: Горацій — у тому-таки десятилітті, Вергілій — у наступному, а Проперцій — ще через десятиліття. Утім, усі вони сходяться на епохальності цієї події.

«Сплеснув світ у долоні», — пише Проперцій, що може бути (а може, й ні) натяком на географічне розташування місця битви. Горацій радіє, що нарешті, коли цариця мертва, можна випити цекубського вина. А Вергілій солодкаво-нудотно описує Августа, який мужньо стоїть на височезній кормі перед битвою, а з ним весь сенат, народ і боги Риму. «З його обличчя палає обабіч радісна ясність, — пише він в “Енеїді”, — і зірка батька Юлія над тім’ям»[52].

Читаючи таке, мимоволі ставиш собі запитання: звідки усе це? Радісна ясність з обличчя? Зірка над тім’ям? Цих трьох поетів вважають за найталановитіших і наймайстерніших в історії західної літератури. Звідки цей ура-патріотизм, ця неприхована ксенофобія?

Навзір доволі дивно, що усі вони аж так підкреслюють іноземність Клеопатри. Римляни ж добре знали Єгипет, а Вергілій ні сіло ні впало бідкається, що Анубіс вирішив позмагатися з римськими богами, але зовсім забуває, що в римському світі вже й так давно та успішно панував культ Ізіди. Усі ці поети аж зі шкури пнуться, описуючи негідність і ганьбу Антонієвої інтрижки з Aegyptia coniunx — єгипетською дружиною, як називає її Вергілій. Та постривайте-но…

А як же Юлій Цезар, чия зірка сяє над тім’ям його названого сина? Хіба сам він не скакав у гречку з тією-таки царицею Єгипту? Атож, скакав. Ба й була вона зовсім не єгиптянкою, а грекинею, а в Римі мешкало чимало греків.

То до чого тут уся ця моральна паніка? А до того, що ми з вами спостерігаємо одну з ключових причин, чому Август відіграв аж таку важливу роль у становленні європейської культури. Просто він став першим, хто збагнув місце великої літератури у формуванні політичних поглядів. За допомогою людей Мецената — його покровителя мистецтв — він зібрав довкола себе найталановитіших і найвпливовіших поетів, яких тільки знав тогочасний світ.

Ці поети формували й пропагували єдину політичну свідомість. На більшу частину наступних 2000 років їм судилося стати частиною спільноєвропейської культури.

Щоправда, упродовж 400 із лишком років існування Римської імперії вони відігравали ще поважнішу роль, сформувавши спільний літературний простір і загальне ставлення до імперії. Справедливо припустити, що на Сході, де розмовляли грецькою мовою, будь-хто з певним рівнем культури й становищем у суспільстві знав, хто такий Гомер. Утім, будь-де, де розмовляли латиною, а ці простори були широкими й включали в себе як Схід, так і Захід, протягом століть дітей виховували на Вергілієвій «Енеїді» — поемі, прямою метою якої було прославляти Римську імперію і, зокрема, Августа.

Причина, з якої августівські поети так улесливо відгукувалися про імператора, полягала не в самому лише підлабузництві. Коли Горацій каже, що повітря духмяніше й сонце світить лагідніше, коли нашим правителем