Борис Джонсон - Омріяний Рим

Parva metu primo, mox sese attollit in auras

ingrediturque solo et caput inter nubilia condit.

«Спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба, ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає».

Так він описував сучасну йому новацію, що дістала назву «податок на доходи», що, як він передбачив із вергіліївською точністю, мав незабаром розростися до неосяжних розмірів. Хо-хо-хо.

Якщо це загальне розуміння побутувало навіть якихось 100 з гаком років тому, то лишень уявіть собі той вплив, який воно мало на Римську імперію. Вергілій та інші поети епохи Августа розповсюджували латинську мову, і в цьому було не лише поширення гордості за Рим. Латинська мова з її вмінням чітко та ясно підганяти сенси, ніби бездоганно відшліфовані кам’яні блоки, правила за ефективний інструмент пропаганди. Отже, мова слугувала агентом культурної інтеграції. Задумайтесь над граматикою латини, над її правилами флексії й узгодження та над тим, як вона асимілювала мисленнєві процеси народів Європи. Отже, підкорені народи на римлян перетворювало не те, що казав Вергілій, а те, як він це казав.

Пригадую своє навчання в Європейській школі в Брюсселі й суцільний брак порозуміння в питаннях щодо історії та літератури.

Хоч як крути, а Ватерлоо завжди означатиме різні речі для британця й француза.

А от по всьому римському світі слово «Акцій» означало те саме. Воно мало єдину, чітку й незмінну політичну значущість, і в цьому є заслуга Вергілія й августівських поетів. Та понад усе це заслуга самого Августа.

То як же нам жити в сучасній Європі, коли не маємо такого генія пропаганди, як Август, коли ми вже давно втратили нашу спільну політичну свідомість?

Ну, одна пропозиція для єврократів у мене є. Якщо вже хочете відтворити спільну європейську культуру, спершу слід повернутися до її джерел. Скромно пропоную почати з однієї книжки — «Енеїди». Вона повинна стати такою, яку кожна дитина в Європейському Союзі має прочитати до шістнадцяти років. У такому разі ці діти не лише дістануть дещо — до того ж дещо абсолютно прекрасне — спільне між собою, а й спільне з тим часом, коли Європа востаннє була єдиною.

Августин Блаженний казав, що ридав через смерть Дідони більше, ніж через смерть свого рятівника. А як щодо Книги четвертої — найкращої книги найкращої поеми найкращого поета?

У якомусь сенсі Август лише опирався на здобутки численних римських імперіалістів, які завоювали й романізували велику частину Європи, Близького Сходу й Африки. Проте йому вдалося додати до їхніх заслуг ще один вимір: імперія стала не лише божественною, а й у її центрі височіла напівбожественна фігура імператора. Саме час порівняти зростання римської імперської теології з напрочуд подібним до неї зростанням теології християнської. Я маю надію показати вам, що останнє можна розглядати як реакцію на культ імператора й римських цінностей та водночас їх заперечення.

Розділ четвертий

Август Цезар та Ісус Христос

Почнімо з кількох збігів обставин.

Ні, ну не те щоб це були цілковиті збіги обставин, такого ж не буває, чи не так?

Скажімо так, почнімо з моторошної подібності в мові, якою описують пришестя Ісуса Христа й становлення влади Августа.

За сорок років до народження Ісуса, коли Август уже був консулом, Вергілій написав вірш, за допомогою якого заробив собі статус язичницького святого.

Це четверта пасторальна поема, так звана «Месіанська еклога». Коли її побачили ранні християни, вони не повірили очам. Великий римський поет пророкує пришестя Спасителя та ще й мовою, напрочуд подібною до біблійної.

Вергілій пише у своїй «Месіанській еклозі», що настане новий золотий вік, а творець цього віку буде диво-дитям. Автор каже, що запанує рай на землі. «Кози самі понесуть молоко з полонини додому, смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі… Згине і ворог твій — змій, і все зілля отрутне загине»[54].

Нічого не нагадує? Зовсім як Книга Ісаї, так? Важливим елементом євангельських історій було те, що пришестя Христа стане справдженням прадавніх пророцтв Старого Заповіту. Тому проповідники Нового Заповіту й цитують Ісаю, щоб надати більшої ваги своїм словам.

А от що сказав Ісая за сімсот років до того: «Народ, який в темряві ходить, Світло велике побачить, і над тими, хто сидить у краю тіні смерти, Світло засяє над ними!.. Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру»[55] (Ісая 9: 1—5).

Далі він переходить до пророцтва: «І замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відгодоване, а дитина мала їх водитиме!.. І буде бавитися немовлятко над діркою гада, і відняте від перс дитинча простягне свою руку над нору гадюки» (Ісая 11: 6—8).

То що ж це таке? Для чого Вергілій свідомо повторює слова єврейських пророків і пишномовно торочить про народження дитини, але вже за кілька десятиліть до самої події? Боюся, нам доведеться визнати, що насправді він не був ніяким дохристиянським пророком Христового пришестя.

Існують й інші припущення, чому Вергілій вирішив повторити Ісаю та підтвердити пророцтва. Можливо й таке, що його надихали єврейські твори про настання золотих часів і прихід месії, що з’явилися на Заході з «Оракулами Сивілл», які були сумішшю грецьких та єврейських релігійних текстів.

Цікавіше запитання: що було на думці у Вергілія? Хто це диво-дитя? Відповідь очевидна: наш вундеркінд Октавіан.

Як й інші августівські поети, Вергілій зростав серед жахіть громадянської війни. Люди тих часів аж так жадали миру, що були ладні наділити божественністю будь-кого, хто поклав би край їхнім стражданням.

Звісно, може, трохи зайвим є називати Октавіана божественним диво-дитям, але погляньмо на Горація. Він цілком серйозно каже нам у своїх «Одах», що Август — це Меркурій, який зійшов на землю, щоб відновити лад після братовбивчої війни в Римі: «Нас не кинь в біді, не спіши злетіти з подувом вітру в вись небесну; тут, поміж нами слався»[56], — звертається Горацій до Октавіана, цього холоднокровного та вправного терориста, що і так має за плечима чималий багаж убивств.

Цей життєрадісний юний бог був не ким іншим, як безжальним кривавим тираном. Серед його військових злочинів — убивство 300 людей після битви при Перузії для жертви духові Юлія Цезаря. Але