Пауло Коельо - Хіппі

спочатку про слово «порада», та це був би найпомилковіший у світі вибір. — Нічого звідти не винось: поліція, якої ми не бачимо, спостерігає з одного із цих вікон, хто відвідує заклад. І, як правило, обшукує тих, хто виходить. І той, хто виходить звідти з якоюсь річчю, потрапляє прямісінько до в’язниці.

Пауло згідно кивнув і спитав, яким же є друге напучування.

— Не пробуй.

Сказавши це, поклала йому поцілунок на губи — невинний цілунок, який обіцяв багато, але не давав нічого, — повернулась і попрямувала до свого готелю. Пауло лишився там сам, питаючи себе, чи повинен був увійти, чи ні. Мабуть, було краще повернутися до свого нічлігу й почати припасовувати на куртку металеву аплікацію у формі зірки, яку купив цього вечора.

Однак цікавість була сильнішою, і він рушив до дверей.

узький коридор із низькою стелею погано освітлювався. У кінці голомозий чоловік з написаним на обличчі досвідом у поліції поглянув на нього згори вниз — славнозвісний «фейс-контроль», коли оцінюють наміри, рівень нервозності, фінансовий стан та професію людини. Він запитав, чи в Пауло є гроші, аби тратити. Так, але він не збирається, як на митниці, показувати кількість. Чоловік повагався хвильку, але дозволив пройти: певно, турист, туристів таке не цікавить.

Кілька людей лежали на матрацах, розкиданих по підлозі, інші притулилися до стін, пофарбованих у червоне. Чому він тут? Щоб задовольнити хворобливу цікавість?

Ніхто не розмовляв і не слухав музику. Уся його хвороблива цікавість задовольнялася лише блиском — або браком блиску — в очах усіх довкола. Він спробував заговорити з хлопцем свого віку, зі в’ялою шкірою і якимись слідами на лиці й на голому торсі, ніби його покусала якась комаха, і він чухався до роз’ятрення й почервоніння.

Зайшов інший чоловік, який здавався на десять років старшим, ніж більшість юнаків на вулиці, та, мабуть, був того ж віку. Він здавався — принаймні в той момент — єдиним при тямі. Невдовзі він буде вже в іншому світі, і Пауло підійшов до нього в надії довідатися трохи більше, ніж просто одна фраза для книжки, яку збирався написати в майбутньому, — він мріяв стати письменником і вже заплатив надто високу ціну за це: госпіталізації до психіатричних клінік, ув’язнення й тортури, утрата юнацького кохання, бо тій дівчині мати заборонила навіть наближатися до нього, зневага однокласників, коли ті побачили, що він став одягатись інакше.

І як реванш — загальні заздрощі, коли він закрутив роман із красивою й багатою жінкою та почав мандрувати світом.

Та чому він думав про себе посеред такого занепаду? Тому що мав поговорити з кимось отут. Він сів поряд із підстаркуватим молодиком, який щойно зайшов. Побачив, що в того із собою ложка з вигнутою ручкою й шприц, явно вживаний уже багато разів.

— Я хотів би...

Підстаркуватий молодик піднявся й пересів до іншого кута, але Пауло дістав із сумки щось із три-чотири долари в еквіваленті й поклав їх поряд із ложкою на підлогу. Чоловік із подивом витріщився на нього.

— Ви поліцейський?

— Ні, я не з поліції, навіть не голландець, я хотів лише...

— Ви журналіст?

— Ні. Я письменник. Саме тому я тут.

— І які книжки пишете?

— Поки жодної. Спочатку маю дослідити.

Той глянув на гроші й знову на Пауло, сумніваючись, що такий молодий уже щось пише — хіба для газет, які були частиною «Невидимої пошти». Він потягся за грошима, та Пауло його зупинив.

— Лише п’ять хвилин розмови. Тільки п’ять хвилин.

Підстаркуватий молодик погодився — ніхто ніколи не заплатив йому ні цента за його час відтоді, як він покинув перспективну посаду в одному великому міжнародному банку, спробувавши вперше «поцілунок голки».

«Поцілунок голки»?

— Він самий. Ми колемося кілька разів перед тим, як увести героїн, бо те, що називають болем, для нас є прологом зустрічі з чимось, чого ви ніколи не зможете зрозуміти.

Вони шепотіли, щоб не привертати уваги інших, але Пауло знав, що, навіть якби в цей момент у приміщення кинули атомну бомбу, жоден і не думав би втекти.

— Але не називайте моє ім’я.

Він почав розказувати, і п’ять хвилин минули швидко. Можна було відчути присутність диявола в тім домі.

— І як? Яке відчуття?

— Це не піддається опису — тільки самому спробувати. Чи повірити опису Лу Ріда та «Velvet Underground»[33]:

Cause it makes me feel like I’m a man

When I put a spike into my vein

And I tell you things aren’t quite the same

When I’m rushing on my run

And I feel just like Jesus’ son[34].

Пауло вже слухав Лу Ріда. Цього було замало.

— Спробуй описати, будь ласка. П’ять хвилин минають.

Чоловік глибоко зітхнув. Одне око він скосив на Пауло, а друге — на шприц. Йому треба було швиденько відповісти й позбавитися настирливого «письменника», поки того не виженуть разом із грошима.

— Я так розумію, що ви вже мали досвід з наркотиками. І переживали ті відчуття, що викликають гашиш і марихуана: спокій і піднесення, віру у свої сили, бажання їсти й займатися любов’ю. Для мене нічого з цього не є важливим — це речі з того життя, якого нас навчили. Ви курите гашиш і думаєте: «Світ прекрасний, нарешті я звертаю увагу на речі», — але, залежно від дози, урешті-решт вирушаєте в подорожі, які ведуть у пекло. Ви вживаєте LSD і думаєте: «Чорт забирай, як це я не помічав раніше, що земля дихає, а кольори змінюються щомиті?» Це ви хочете знати?

Це він і хотів знати. Але почекав продовження.

— З героїном цілковито інакше: ви контролюєте все — своє тіло, свій розум, свої вміння. І безмежне, невимовне щастя охоплює цілий Усесвіт. Христос на Землі. Крішна у ваших венах. Будда всміхається вам з небес. Жодних галюцинацій, усе це реальність, чиста реальність. Вірите?

Ні, він не вірив. Але не сказав нічого, лише кивнув головою.

— Наступного дня немає похмілля, тільки відчуття, що ви дісталися раю і повернулися в мерзоту цього світу. Тоді йдете працювати й розумієте, що все це брехня, люди намагаються виправдати свої життя, здаючись важливими, щохвилини створюючи труднощі, бо це їм дає відчуття поважності, влади. Ви більше не витримуєте всього цього лицемірства й