Пауло Коельо - Хіппі

дівчина, яку він недавно зустрів і якій, здавалося, подобається його компанія, збирається незабаром поїхати? І вона сказала «вирушаємо», ніби мала компанію для такої пригоди. У таке далеке місце квиток мав коштувати цілого статку.

Пауло закохався в Амстердам, але знав причину: він не був сам. Йому не треба зав’язувати розмову ще з кимось, бо вже знайшов приятельку, з якою готовий мандрувати всіма тутешніми місцями. Сказати, що він почав закохуватися в неї, було б перебільшенням, але темперамент, як у Карли, він обожнював: вона точно знала, куди хоче потрапити.

Але вирушати в Непал? З дівчиною, яку навіть проти своєї волі врешті-решт мав би оберігати й захищати — саме так його виховали батьки? Це було поза його фінансовими можливостями. Він знав, що йому треба зрештою покинути це зачароване місце і його мета — якби це дозволила тамтешня митниця — площа Пікаділлі й ті люди, що також прибували туди з усього світу.

Карла й далі розмовляла зі своєю подругою, а він робив вигляд, що зацікавлений музикою: Саймон і Ґарфункель, «Бітлз», Джеймс Тейлор, Сантана, Карлі Саймон, Джо Кокер, Бі Бі Кінґ, Кріденс Клеаруотер Рівайвл — нескінченний перелік, який зростав щомісячно, щоденно, щогодинно. Ще в нього завжди була та бразильська пара, яку зустрів удень, що могла б звести його з іншими людьми, але ж хіба можна дозволити, щоб отак узяла й поїхала геть та, яка заледве встигла ввійти в його життя?

Він почув знайомі акорди «The Animals» і згадав, що попросив Карлу відвести його в Дім висхідного сонця. Кода композиції наганяла страху, він знав, про що йдеться в тексті, та ясно чутна небезпека приваблює й причаровує.

О мати, скажи дітям

Не робить, як оце я, —

Провести грішне й нице життя

В Домі висхідного сонця[31].

Натхнення прийшло зненацька — пояснювала Карла Вілмі.

— Як добре, що ти себе контролюєш. Могла б занапастити все.

— Непал?

— Так. Тому що одного дня я стану старою, товстою, з ревнивим чоловіком, дітьми, які не дають мені дбати про себе, роботою в конторі, повторюючи щоденно ті самі речі, і зрештою звикну до цього, до рутини, до комфорту, до місця, де мешкаю. Я завжди можу повернутися до Роттердама. Завжди можу порадіти дивовижній допомозі з безробіття або соціального страхування, які дають наші політики. Завжди можу стати президентом «Shell», або «Phillips», або «United Fruit», тому що я голландка, а вони довіряють лише землякам. Але поїхати до Непалу — зараз або ніколи: я вже старію.

— У 23 роки?

— Роки минають швидше, ніж ти думаєш, Вілмо, і я раджу тобі зробити те саме. Ризикни зараз, коли ще маєш здоров’я й відвагу. Ми обидві згодні, що Амстердам — це місце нудне-нуднюче, але вважаємо так, бо звикли до нього. Сьогодні, коли я побачила цього бразильця і його сяючі очі, збагнула, що нудна сама. Я не помічала вже красу свободи, тому що звикла до цього.

Вона подивилася вбік і побачила Пауло із заплющеними очима, заслуханого в «Stand by Me»[32], і продовжила:

— Отже, мені треба знов відкрити красу — не більше. Розуміти, що, хоча одного дня й повернуся, ще є багато речей, яких я не бачила й не зазнала. Куди піде моє серце, якщо я не відаю ще багатьох шляхів? Якою буде моя наступна мета, коли я ще не вирушила звідси, як мала б? На які пагорби я здіймуся, якщо не бачу жодного мотуза для страховки? Я приїхала з Роттердама до Амстердама з цією метою, спробувала спонукати кількох чоловіків вирушити в уявні дороги, сісти на кораблі, що ніколи не прибувають у порти, здійнятися до неба без меж, та всі відмовилися: вони лякалися мене або невідомої мети. Та сьогодні я зустріла цього бразильця. Не зважаючи на мою думку, він рушив вулицею, співаючи «Харе Крішна» й танцюючи. Я бажала зробити те саме, та моє побоювання показати себе сильною жінкою мене зупинило. Тепер я більше не вагатимусь.

Вілма й далі не надто розуміла, чому Непал і як він допоміг Карлі.

— Коли ти підійшла й згадала про Непал, я передчула, що це таки здійсненна річ. Бо в ту ж хвилю помітила, що він виказав не просто здивування, а острах. Певно, богиня надихнула мене сказати це. Мені не так тоскно, як уранці, як цілий тиждень, коли я навіть сумнівалася, чи буду спроможна втілити в життя цю мету.

— Ти давно маєш цю мрію?

— Ні. Вона почалася з вирізки з однієї альтернативної газети. Відтоді це не виходить у мене з голови.

Вілма збиралася запитати, чи вона викурила багато гашишу протягом дня, та якраз підійшов Пауло.

— Ходімо потанцюємо? — спитав він.

Вона взяла його за руку, і вони спустилися разом до центрального нефа церкви. Вілма застигла, не знаючи, що робити їй, та це було ненадовго: щойно її побачили одну, хтось уже підходив та зав’язував розмову — тут усі балакали з усіма.

оли вони вийшли в легенький дощ і тишу, у їхніх вухах гуло від музики. Треба було кричати одне до одного.

— Ти будеш тут завтра?

— Буду на тому ж місці, де ти мене знайшов уперше. Потім мені треба йти туди, де продають автобусні квитки до Непалу.

Знову Непал? Автобусні квитки?

— Можеш поїхати зі мною, якщо хочеш, — сказала вона, ніби роблячи йому велику ласку. — Але я хотіла б повести тебе на якусь прогулянку поза Амстердамом. Ти вже бачив вітряки?

Вона сама засміялася зі свого запитання — отакою решта світу уявляла собі її країну: сабо, вітряки, корови, вітрини з проститутками.

— Зустрінемося на звичайному місці, — відповів Пауло, напівтужливо й напівзадоволено, тому що вона — цей взірець краси, з квітами у волоссі, у довгій спідниці, корсеті, вишитому дзеркальцями, дбайливо зачесаним волоссям, ароматом пачулі, сама досконалість — хотіла знову з ним зустрітися. — Буду тут десь о першій годині. Маю поспати трохи. Але ж ми збиралися сходити до якогось Дому висхідного сонця?

— Я сказала, що покажу один. А не те, що піду з тобою.

Вони пройшли менше двохсот метрів до якогось завулка, де були двері без жодного напису й не чулося ніякої музики.

— Наприклад, тут. Хотіла б дати тобі два напучення. — Вона подумала