Пауло Коельо - Хіппі

сонце.

Асистент витріщився на неї. Вона домоглася, чого хотіла: привернути увагу.

— Для чого ви робите рекламу з голою жінкою, яка тримає тюльпан перед соромом? Отаку Голландію ви хочете продати світу?

Відповідь була роздратованою, але стриманою:

— Яку Голландію? Хто вам сказав, що ви в Голландії, країні, де вікна в будинках завжди виходять на вулицю, низькі, з мереживними фіранками, аби всі могли бачити, що відбувається всередині, й переконатися, що ніхто не грішить, а життя кожної родини — це розгорнута книга? Ось Голландія, дівчино: країна, охоплена кальвінізмом, де кожен є грішником, доки не доведе протилежне, гріх оселився в серці, у думках, у тілі, у почуттях. І лише благодать Божа може врятувати декого — не всіх, тільки обраних. Ви тутешня і ще не зрозуміли цього?

Він запалив сигарету й продовжив, бачачи, що дівчина, щойно така зарозуміла, тепер здавалася переляканою.

— Це не Голландія, юнко, це — Амстердам, із повіями у вікнах та наркотиками на вулицях, оточений невидимим санітарним кордоном. Горе тим, хто наважиться винести ці ідеї за межі міста. Вони не тільки отримають поганий прийом, але й не знайдуть собі номера в готелі, якщо не будуть належно одягнуті. Ви знаєте про це чи не знаєте? Тоді, будь ласка, відійдіть і не заважайте працювати.

Але відійшов якраз він сам, лишивши Карлу з таким виглядом, ніби кулаком по пиці одержала. Пауло спробував заспокоїти її, але вона пробурмотіла сама собі:

— Отак воно і є. Він має рацію, так і є.

Як це? Хіба? Прикордонник носив сережку!

— Існує невидимий мур довкола міста, — відповіла вона. — Вам хочеться подуріти? Тоді ми знайдемо місце, де кожен може робити майже все, що заманеться, але не переходячи межі, бо буде заарештований за наркоторгівлю, навіть якщо лише сам споживав, а дівчина — за відверту нецнотливість, адже треба носити бюстгальтери, бути скромною та високоморальною, інакше ця країна ніколи не рухатиметься вперед.

Пауло був дещо здивований. Вона зібралася йти:

— Зустрінемось тут о дев’ятій вечора — я ж обіцяла повести тебе послухати справжню музику й потанцювати.

— Та ну, не треба...

— Таки треба. Не втікай, бо чоловіки ніколи не залишали мене в дурнях.

Карла мала сумніви: шкодувала, що не взяла участі в отих танцях і співах на вулиці, тоді більше б наблизилася до нього. Але, зрештою, такими і є ризики, на які мусить наражатися кожна пара.

Пара?

«Я живу з вірою у все, що мені кажуть, і врешті завжди розчаровуюсь, — звикла чути вона. — У тебе так не бувало?»

Звісно, бувало, та у 23 роки вже вміла непогано захищатися. І єдиний вихід — якщо не вірити людям — це перетворитися на того, хто завжди живе захистом, не здатний кохати, приймати рішення, завжди перекладаючи на інших провину за кожну помилку. Яка радість від такого життя?

Усі, хто вірить у себе, так само вірять в інших. Бо знають, що коли будуть зраджені — а таки ж будуть, таке життя, — здатні помститися. Але життя цим і приємне — наражанням на ризики.

ічний клуб, до якого Карла його запросила, з промовистою назвою «Парадізо» був насправді... церквою. Храм XIX століття, первинно побудований для потреб місцевої релігійної спільноти, яка вже в середині 1950-х років помітила, що не здатна привабити багато людей, попри те що була таким собі варіантом реформованого лютеранства. У 1965 році через проблему коштів на утримання останні парафіяни вирішили покинути будівлю, два роки потому вона була зайнята хіпі, які знайшли там, у центральному нефі, чудове місце для дискусій, дебатів, концертів та політичних заходів.

Через два роки поліція їх вигнала, але місце й далі пустувало, і хіпі повернулися ще більшим числом, тож влада мала або застосувати силу, або залишити, як є. На зустрічі між представниками волохатих розпусників та бездоганно вдягненим муніципалітетом вирішили дозволити встановити сцену на місці олтаря за умови сплати податків з кожного проданого вхідного квитка й дуже обережного ставлення до вітражів позаду.

Податки, ясна річ, ніколи не були сплачені — організатори завжди доводили, що культурні заходи збиткові, та нікого воно, певно, і не обходило, і про друге вигнання теж не йшлося. Вітражі завжди утримувалися в чистоті, будь-яка маленька тріщинка одразу реставрувалася свинцем та кольоровим склом, що виявляло славу й красу Царя Царів. Коли відповідальних питали, чому вони так дбають про це, ті відповідали:

— Тому що вони красиві. І треба було праці, щоб їх вимислити, витворити й установити на місце. Ми тут показуємо своє мистецтво та поважаємо мистецтво наших попередників.

Коли вони ввійшли, люди танцювали під музику одного з класиків того часу. Через височенну стелю акустика була не з найкращих, та яке це має значення? Хіба Пауло думав про акустику, коли співав «Харе Крішна» на вулицях? Найголовніше було геть інше: усі всміхалися, розважалися, курили, обмінювалися поглядами, звабливими чи просто захопливими.

У ту пору ніхто вже не вимагав плати за вхід чи податків — префектура дбала не стільки про дотримання закону, скільки про опікувану власність, яку тепер доглядали таким чином.

Здавалося, гола жінка з тюльпаном на соромі була не єдиною в перетворенні Амстердама на столицю певного типу культури — хіпі відродили місто, і, на думку Карли, майже всі готелі були зайняті: кожен хотів бачити оте плем’я без вождя, про яке розказували — брехливо, звичайно, — нібито дівчата завжди були готові зайнятися любов’ю з першим-ліпшим.

— Голландці розумні.

— Ще б пак. Ми вже завоювали цілий світ, із Бразилією включно.

Вони піднялися на один з балконів, які оточували центральний неф. Диво відсутності акустики дозволяло трохи поговорити: гучнюща музика лишилась унизу і не заважала. Та ні Пауло, ні Карла не хотіли розмовляти — вони перехилилися через дерев’яні поручні й почали розглядати, як люди танцюють. Вона запропонувала зійти й приєднатися, та Пауло сказав, що єдина музика, під яку він і справді вмів танцювати, — це «Харе Крішна, Харе Рама». Обоє засміялися, запалили одну сигарету на двох, і тут же Карла подала комусь знак: крізь дим він зміг побачити ще одну дівчину.

— Вілма, — представилася та.

— Ми вирушаємо до Непалу, — сказала Карла, і Пауло розреготався.

Вілма злякалася такій новині, та не видала своїх емоцій. Карла попросила дозволу поговорити зі своєю подругою по-голландськи, і Пауло знов почав розглядати, як там, унизу, танцюють.

Непал? Значить,