Пауло Коельо - Хіппі

хочете вернутися в рай, але рай дорогий, а двері — вузькі. Хто входить, виявляє, що життя прекрасне, що сонце насправді може бути поділене на промені, уже немає більше цієї круглої, монотонної кулі, на яку навіть дивитися неможливо. Наступного дня ви повертаєтеся з роботи в потягу, повному людей з поглядом ще більш порожнім, ніж здається погляд тутешніх людей. Усі думають, як повернуться додому, приготують вечерю, подивляться телевізор, забудуть про дійсність... Чоловіче, дійсність — оцей білий порошок, а не телевізор!

Що далі підстаркуватий молодик говорив, то більше Пауло відчував спокусу спробувати принаймні один раз, тільки один раз. І чоловік розумів це.

— З гашишем я знаю, що існує світ, до якого я не належу. Те саме з LSD. Але героїн, чоловіче, героїн — це я. Він каже, що варто жити, незалежно від того, що думають ті, хто зовні. Але має одну проблему...

Це ж чудово, що та проблема є. Пауло треба було дізнатися про неї негайно, бо він перебував у кількох сантиметрах від кінчика голки й свого першого досвіду.

— Проблема в тому, що організм поступово відсуває межу. Я почав, витрачаючи п’ять доларів на день, сьогодні потребую двадцять доларів, щоб дістатися раю. Продав уже все, що мав, — зараз лишається жебракування, а після жебракування — крадіжки, тому що диявол не хоче, щоб люди пізнавали рай. Я вже знаю все, що має статися, бо так уже сталося з усіма, хто тут сьогодні. Та мені на це байдуже.

Цікаво. У кожного своя думка, з якого боку дверей розташований рай.

— Гадаю, уже збігли п’ять хвилин.

— Так, ви дохідливо пояснили, і я вам дякую.

— Коли писатимете про це, не будьте, як інші, які постійно засуджують те, чого не розуміють. Будьте чесним. Заповніть лакуни вашою уявою.

Обидва вважали розмову завершеною, але Пауло залишався на місці. Підстаркуватий молодик на те не зважав: поклав гроші до кишені, гадаючи, що раз той заплатив, то має право бачити.

Він насипав трохи білого порошку в ложку з вигнутою ручкою і клацнув під нею запальничкою. Порошок почав потроху кипіти й перетворюватися на рідину. Незнайомець попросив Пауло допомогти йому накласти джгут так, аби вена надулася.

— Дехто вже не має вільного місця, колються в ногу, у тильний бік долоні, та в мене, дякувати Богові, ще довгий шлях попереду.

Він наповнив шприц рідиною з ложки й точно так, як казав на початку, уколовся голкою кілька разів у передчутті моменту відкриття згаданих дверей. Нарешті вприснув — і його очі перестали бути тривожними й перетворилися на блаженні, щоб через п’ять чи десять хвилин утратити світло й застигнути на якійсь точці в просторі, де, як він уважав, мали майоріти Будда, Крішна й Христос.

Пауло підвівся й, переступаючи через простягнених на брудних матрацах людей, намагаючись якнайменше шуміти, попрямував до виходу, але голомозий охоронець не дозволив йому пройти.

— Ви зайшли недавно. І вже йдете?

— Так, не маю грошей на це.

— Брехня. Дехто бачив, як ви дали кілька банкнот Тедові (це мало бути ім’я підстаркуватого молодика, з яким він балакав). Ви прийшли сюди спробувати залучити до себе парафіян?

— У жодному разі. Я лише поговорив з одним чоловіком, і пізніше ви можете запитати його, про що ми розмовляли.

Він знову спробував пройти, але тіло велетня заважало. Пауло відчув страх, хоча розумів, що нічого поганого не могло статися: Карла сказала, що зовні, у вікнах, поліцейські спостерігали за закладом.

— Один мій друг хотів би побалакати з вами, — сказав велетень, показуючи на двері в кінці салону й голосом даючи зрозуміти, що він мав підкоритися. Мабуть, історія з поліцейськими була вигадкою Карли, щоб наснажити його.

Бачачи, що немає особливого вибору, він попрямував до вказаних дверей. Не встиг підійти, як їх відчинив скромно вдягнений чоловік, з волоссям і бакенбардами в стилі Елвіса Преслі. Він увічливо запросив увійти й запропонував стілець.

Кабінет не мав нічого спільного з тим, що він звик бачити в кіно: спокусливі жінки, шампанське, чоловіки в чорних окулярах з якою-небудь великокаліберною зброєю. Навпаки, він був скромний — пофарбований набіло, якісь дешеві репродукції на стіні, на столі нічого, за винятком телефона. Прямо над письмовим столом — старовинним, але в прекрасному стані — було величезне фото.

— Вифлеємська вежа, — сказав Пауло, не помітивши, що вимовив це рідною мовою.

— Саме так, — відповів чоловік теж по-португальськи. — Звідти ми вийшли, щоб завоювати світ. Бажаєте випити чого-небудь?

Нічого. Серце ще не заспокоїлося.

— Гаразд, гадаю, ви людина зайнята, — продовжив чоловік, сказавши фразу, яка не відповідала ситуації, та підкреслювала чемність. — Ми побачили, що ви ввійшли, вийшли, побалакали лише з одним із наших клієнтів і маєте вигляд не перевдягненого поліцейського, а людини, котра зі значними труднощами змогла дістатися цього міста й насолодитися всім, що воно пропонує.

Пауло нічого не відповів.

— Вас не зацікавив і прекрасний продукт, що ми тут пропонуємо. Вас не обтяжить показати паспорт?

Ясно, що обтяжить, а хіба можливо відмовитися? Він простяг руку до сумки, припасованої на поясі, дістав документ і простяг типу навпроти. І одразу роздумав: а що, як той не віддасть документ?

Але чоловік заледве проглянув сторінки, усміхнувся й віддав.

— О, чудово. Небагато країн. Перу, Болівія, Чилі, Аргентина, Італія. Крім Голландії, звичайно. Сподіваюся, ви пройшли кордон без проблем.

Без жодної проблеми.

— Куди ви їдете тепер?

— До Англії.

Це єдине, що йому спало на думку, утім він і так не мав жодного наміру розказувати цьому чоловікові про свій повний маршрут.

— Я хотів би зробити вам одну пропозицію. Мені треба переправити певний товар — ви собі уявляєте, який — у Дюссельдорф, у Німеччині. Усього два кілограми, які легко можна розмістити під сорочкою. Ми купимо великий светр, звичайно; усі носять светри й пальта взимку. До речі, ця ваша куртка згодиться вже не надовго — осінь надходить.

Пауло очікував на пропозицію.

— Ми заплатимо п’ять тисяч доларів: половину в Амстердамі, а другу частину — коли вручите матеріал нашому партнерові в Німеччині. Вам треба перетнути лише один кордон — не більше. І, поза всяким сумнівом, це зробить вашу подорож до Англії незрівнянно більш комфортною. Тамтешня митниця зазвичай дуже сувора, як правило, просить показати, скільки грошей у «туриста» із собою.

Це просто неймовірно. Пропозиція була надто спокуслива, ці гроші дозволили б йому безперервно подорожувати два